Розділ 3

7. Герцогиня

Бернарден тицьнув у куток парасольку, стягнув з голови капелюха, кинув його на стіл та почав розстібати пальто, в той же час вказуючи клієнтці на стілець:

- Прошу, сідайте, - кивнув він.

Сам же, роздягнувшись, усівся в старе високе скрипуче крісло за столом, прилаштувавши пальто поруч на підлокітнику. 

Жінка здивувалася, так і стояла посеред кабінету, бо сама була теж в пальті і за етикетом чоловік мав би їй те пальто допомогти зняти, але цього не сталося. Але мить її вагання тривала недовго. Вона швиденько зняла пальто, сіла й поклала його на коліна, глянула на Бернардена, котрий зрозумів своє упущення, зовсім з цими ранковими перипетіями забув про гарні манери. Та хай уже! Ця пані явно прийшла не за адресою! Такі багачки не відвідують бідних офісів. Щось тут було не те... 

- Я вас слухаю, - кивнув Бернарден, починаючи дратуватися. Очі жінки діяли на нього гіпнотизуюче, здавалися чоловікові дуже яскравими серед напівтьми кімнати. 

- Візьміть, будь ласка, - простягнула раптом жінка Бернарденові... носову хустинку, котру швидко дістала зі своєї маленької сумочки.

Він з нерозумінням втупився у білосніжну хустинку з вишитими квіточками й літерами по куточках, не розуміючи, чого хоче клієнтка. 

- У вас тут, гм, трохи забруднилося, - вона вказала собі на підборіддя, і Бернарден згадав про помаду Міссі, яка лишилася і на пальцях, і, очевидно, на обличчі. Швидко схопив запропоновану хустинку і потер під нижньою губою: так і є – тканина забарвилася в червоне.

- Дякую, - буркнув Бернарден, запекло тручи підборіддя, а потім і пальці. Ще більше роздратувався, помітивши пильний погляд клієнтки, спохмурнів, але промовчав, хоча хотілося визвіритися на неї.

- Мене звати герцогиня Хенільда ЖарРаж, - тим часом почала говорити жінка. – Мабуть, ви чули мою історію. Зараз хіба що лінивий не говорить про це, – вона насупилася, її очі потемніли й стали схожі на грозові хмари, а Бернарден зловив себе на думці, що жінці дуже личить синій колір. Сукня під пальтом була дорога, синя й гарно окреслювала бюст герцогині. Погляд Бернардена так і тягнувся до звабливих пагорбів...

- Так, я чув про цю справу, - кивнув він, бгаючи в руках хустинку герцогині. Віддати її назад, брудну й зіжмакану, було якось негарно. Запхав її в кишеню штанів. – Вбивство молодого графа Тартоса. 

- Так, вбивство, - жінка покивала головою, підтверджуючи слова чоловіка. – Він був моїм нареченим. Ми мали одружитися під час Шлюбних Феєрій, якби він прийняв мою пропозицію. І все йшло до цього. Але.., - в очах герцогині забриніли сльози, але вона швидко опанувала себе, сіла рівніше, хоча й до цього сиділа дуже прямо, наче на королівському прийомі, і жорстко продовжила. – Мене звинувачують у вбивстві графа Тартоса. І якщо я не доведу протягом місяця, що це не так, мене чекає смертна кара. Я заплатила майже всі свої гроші, щоб звільнитися під заставу на час цього місяця і провести розслідування, аби справді довести, що це зробила не я. Ось, у мене на руці магічний кайдан. В останній день доказового місяця він притягне мене у в'язницю, якщо я не повернуся сама, - герцогиня трохи відвернула рукав сукні, й Бернарден побачив на зап'ястку магічний малюнок, котрий вузькою смужкою, як браслет, обвивав руку. - Знаєте, сидячи у в’язниці, якось не дуже зручно розбиратися у всій цій халепі, - герцогиня криво посміхнулася своєму гіркому жартові. – Добре, що законом передбачено так званий «доказовий місяць» перед винесенням остаточного вироку. Можна провести його у в’язниці, а можна кинути всі сили на доведення невинності, якщо це справді так. І я вирішила все зробити, щоб довести, що я невинна. 

- Всі злочинці стверджують, що вони невинні, - примружив очі Бернарден.

Слова жінки сколихнули в пам’яті останні плітки, які він чув від свого найманого працівника Дрампа, котрого Бернарден інколи наймав, якщо однієї людини у розслідуванні не було достатньо. Драмп стверджував, що сумнівів немає ні в кого: герцогиня вбила графа Тартоса від ревнощів і тому, що він й відмовив у шлюбі... Сам Бернарден плітками та новинами останнім часом не цікавився, бо мав певні проблеми особистого характеру, йому було не до світських новин та перипетій. 

- Я точно його не вбивала, - зі злістю блиснула очима жінка. – Але не маю доказів. Та я й не спеціаліст у розслідуваннях. Тому вирішила найняти приватного детектива, який би провів це розслідування для мене. І я теж братиму в ньому участь. Мені втрачати нічого! Репутація вже не важлива! Тут аби вижити! І знайти вбивцю, звичайно. Справжнього. Тому я хочу для цієї справи винайняти вас, пане Бернардене! Тобто, ваші послуги приватного детектива! Адже саме такі послуги ви надаєте, чи не так? – герцогиня втупилась у Бернардена. 

- Гм, так то воно так, але.., - Бернарден відкинувся на спинку крісла, яке заскрипіло, збиваючи його з думки, але чоловік все одно озвучив те, що цікавило його зараз найбільше, - чому саме мене?

8. Останній детектив

- Не саме вас, пане Шапіро. Тобто не вас конкретно, - уточнила герцогиня ЖарРаж. – Я здогадуюся, про що ви думаєте. Чому вона не найняла найпрофесійніших та найвідоміших детективів і правників столиці?! Адже герцогиня, багата і все таке... Чому прийшла в цю... е-е-е.., - жінка обвела поглядом убогу Бернарденову контору, - долею забуту діру... Так от, я вам поясню, - роздратовано підвищила голос жінка. – Мені скрізь відмовили! Скрізь! Уявляєте?!