4. Життя Хенільди

4. Життя Хенільди

Слуг у замку герцога було мало: дві літні служниці, Елвуда і Беата, які виконували обов'язки покоївок і кухарок, конюх Петріс, хоча коней у герцога не було, він винаймав екіпаж, якщо треба було кудись поїхати, і управителька Мінрея, яка одразу ж оголосила новій господині таємну війну і завжди все, що вона починала робити, критикувала. Інколи просто в очі, бо побачила, що Хенільда ні з ким сваритися не любить, а керувати слугами та управляти замком не дуже вміла, бо не мала досвіду. 

Та й звідки тому досвіду взятися? Була вона із сім’ї обіднілого барона ЖарКесія з роду Білок, котрий давно помер. Після його смерті дружина лишилася із титулом, маленьким будиночком на околиці столиці та трьома малолітніми дітьми на руках.

Вдова, баронеса Матильда ЖарКесія, мати Хенільди, була дама активна, сильна, і хоч працювала в поті чола (займалася оформленням документів у правовій конторі при мерії, у відомої в столиці юристки Агнії Стерненди), але тягнути трьох дітей все-таки було важко. Вона подумала добре та й почала роззиратися навколо, складаючи плани майбутнього для своїх дітей. Перше, що їй прийшло в голову, - вигідний шлюб.

Старшою була Хенільда, тому баронеса вирішила її підготувати до такого шлюбу, вирощувала дочку активною, сильною, сміливою! Муштрувала, як і в армії не муштрують: Хенільда знала три іноземні мови, грала на клавесині, чудово стріляла з револьвера, гарно їздила верхи на коні та тарпаку, чудово знала королівський етикет, вміла підтримати будь-яку бесіду, а також досконало вивчила мистецтво зваблення чоловіків, бо ціллю Хенільдиних прагнень її мати вибрала саме герцога Клавдія, котрий якраз був їхнім сусідом по вулиці.

Його замок стояв майже на околиці Долинного Черпака, буквально поряд з баронесиним будиночком: дітьми дівчата баронеси часто забігали в сад до цього чоловіка. Управителька їх ганяла, а от герцог, тоді ще не такий старий, як зараз, чомусь мовчав, не сварився, лише пильно придивлявся до дочок баронеси, особливо до Хенільди. От саме ці погляди й спонукали матір дівчини навчати своє чадо всьому, що б допомогло їй вийти заміж за герцога. 

- Він багатий, відомий, кажуть, має родичів на Високих Терасах. А це значить, можливо, у ваших дітей буде магічний дар! – повчала мати.

Хенільда мовчала, була з дитинства навчена не перечити батькам, але сама думала, що дітей тих може й не бути, адже герцог, мабуть, вже неспроможний спати з жінкою.

Так, Хені була прогресивною дівчиною, сучасною, добре знала, звідки беруться діти і як проходить процес їх створення ще з років тринадцяти, коли в бібліотеці матері знайшла про це книжку і проштудіювала її від початку й до кінця. 

У дівчини був цинічний, спокійний і раціональний розум. Вона мала гарну роботу, але маленьку зарплату, і розуміла: щоб чогось досягти у столиці, то одного завзяття й розуму мало. Потрібен був старт, гарний початок. То чому б і не вигідний шлюб як різновид такого початку? Так, вони ніколи про це не говорили з матір'ю, але логічно було припустити, що герцог недовго затримається на цьому світі, бо вже достатньо в літах, а Хені залишиться тоді молодою вдовою і знайде собі вже чоловіка до душі, такого, якого сама захоче, бо буде і молода, і (найголовніше!) багата!

Її раціональний підхід у всьому матері подобався. Тому баронесин план, підготовка й реалізація якого тривала кілька років, завершився повною перемогою активної сторони: герцога було завойовано, освідчення зроблено, згоду отримано...

А герцог, до речі, наче чекав Хенільдиних залицянь. Вони й трьох разів не прозустрічалися (чинно й тихо сидячи у герцога в вітальні і попиваючи чай: поряд з Хенільдою компаньйонка Клепсидра, а поряд із герцогом його дуен Саріпен). Хенільда всередині себе тоді сміялася гомеричним сміхом: навіщо герцогу у вісімдесят років дуен? Але правила пристойності вимагали такого. Неодружені та незаміжні не повинні були лишатися наодинці, а якщо так ставалося, то присутність дуенів, компаньйонів чи слуг була обов'язковою.

На Хенільдину пропозицію одружитися, герцог відповів «так», швидко домовилися про дату шлюбу. Хені, сковтнувши слину і всередині морщачись від огиди, поцілувала зморшкуваті губи герцога (поцілунок входив в обов’язковий ритуал заручин!), і за три дні уклали шлюб.

Про жодне святкування весілля чи медовий місяць і мови не було. Медовий місяць? Не смішіть мене. А на весілля не було грошей. Принаймні, в Хенільди точно, тому її це трохи гнітило. Звичайно, вона мала якісь гроші, бо працювала в одній із транспортних компаній столиці, але всі вони йшли на забезпечення власної сім'ї: їхні з материною зарплати раніше і складали весь бюджет родини. А герцог і не заїкався про весільну церемонію, його все влаштовувало. І ніхто в місті й не здивувався, Адже всі знали: герцог дуже великий скнара. Хенільда, до речі, теж знала, але мати говорила, що то все плітки і заздрість. Герцог багатий, вона знала те напевно, бо працювала з документами, а вони не брешуть...

Так і потягнулося життя Хенільди в герцогському замку. Вона ходила на роботу, на її гроші купувалися продукти й одяг, а гроші герцога (які в нього точно були, Хені могла чим хочеш закластися!) він... ховав від молодої дружини. А Хенільда якось соромилася спитати. Точніше, одного разу вона спробувала. Сказала герцогу, що треба відремонтувати сходи при вході в замок. Чоловік лише незадоволено скривився і промовив, що грошей не має, а якщо вона хоче, то хай виділить суму зі своєї зарплати. З тих пір жінка мовчала. Може, й жалкувала Хенільда про свій не дуже, як виявилося, вдалий з фінансового боку шлюб, але жодним словом, жодним поглядом не дала цього нікому зрозуміти, бо вона була дуже горда. Завжди була усміхнена, спокійна, на питанням матері говорила, що в неї з чоловіком все чудово. А от що там насправді було - мало хто знав... Дні йшли за днями, і Хенільда потроху почала звикати до свого нудного й подеколи не дуже приємного життя...