Розділ 37: Ніч Хмарного Вузла 

 Академія стихла тільки глибокої ночі. 

Денний шум тренувань, крики інструкторів, насмішки місцевих — усе зникло, лишився лише густий, важкий подих Верхнього світу. Ці тут не спадала навіть у темряві. Вона текла, тиснула, спокушала. 

Ідеальний час. 

Я безшумно вийшов із кімнати. 

Коридор темний, але формації на стінах слабо жевріли, проганяючи випадкових дурнів. Я вже помічав: частина зон підсилює Ці, частина ріже, частина просто стежить. 

Я обрав те місце, яке знайшов удень очима: невеликий внутрішній дворик за складським крилом, де формації майже не рухали повітря. 

Там Ці просто спадала вниз густою хвилею. 

Став у центрі, видихнув. 

— Добре, — прошепотів сам до себе. — Тихо. Без дурниць. 

Я сів. Спина рівна. Долоні на колінах. 

Провів перше коло: 

• вгору по хребту, 

• вниз до ніг, 

• в руку, 

• м’який дотик вузла в грудях. 

Тут, у Верхньому світі, усе відчувалось інакше. 

Ці не треба було «збирати по краплі», вона лізла сама, як вода в розлом. Трьом контурам це подобалось. Вони пили. 

Серцевий вузол — теж. 

Другий цикл — повільніше. 
Третій — точніше. 

Я не стискав усе в центр, як у перший день тренувань із Лін Феєм. Тепер я розумів: серцевий контур — це не камінь. Це вузол, через який проходить усе, але нічого не застряє. 

Тому я лише направляв потоки так, щоб кожна лінія — спина, ноги, рука — обов’язково торкалась цієї точки. 

Спершу легке тепло. 

Потім — відчуття, що вузол уже не окремий. Наче з’являється тонке кільце, яке об’єднує всі три контури. 

Не повний четвертий. Але вже не крихкий шматок. 

На мить Ці Верхнього світу спробувала рвонути далі — звичний поштовх до прориву. 

Я перехопив. 

— Не зараз, — прошепотів. — Спокійно. 

Вузол послухався. Потік розтікся рівно. 

Я продовжив. 

Хвилини тягнулись, але тіло не нило, як раніше. Навпаки — ніби входило в новий ритм. 

Три контури працювали, як одна система: 

• опора — тримала, 

• хребет — не давав зламати, 

• рука — готова, але спокійна. 

Серце билося рівно. 
Вузол у грудях відчувався теплим, щільним. Наче вже не точка, а маленьке кільце — непомітне, але міцне. 

На краю свідомості раптом — почув звук. 

Не вухами. Десь глибоко в середині. 

Короткий, глухий рев. Ніби далеко-далеко хтось відкрив очі. 

Образ — темний силует у хмарах. Величезні крила. Розпечені очі. Погляд у мій бік. 

Слова не прозвучали, але сенс був зрозумілий: 

Так. Правильно. Жодного зайвого кроку. 

Я розплющив очі. 

Дворик був той самий. Небо — темне. Ніхто не стояв поруч. 

Кулон під одягом був теплий. Не палав — дихав. В унісон із вузлом. 

— Значить, ти теж за обережність, — тихо сказав я. — Добре. 

На даху сусіднього корпусу хтось ворухнувся. 

Тонка постать у тіні спостерігала за двором, очі слабо світилися духовним зором. 

— Дивно, — пробурмотіла. — Його Ці… рівна. Для низів занадто рівна. Але без прориву. Ховається… чи справді така основа? 

Фігура ще мить дивилася вниз, потім зникла, ніби її й не було. 

Я нічого не відчув. 

І це було добре. 

Я підвівся. 

Тіло було легким, але не перегрітим. Вузол — відчувався стабільно. Якщо придивитись зсередини, можна було сказати чесно: 

ще один крок до повного четвертого контуру. 

Але поки — без прориву. Без спалаху, який побачить пів Академії. 

Я повернувся до своєї кімнати. 

Ліг. 

Дозволив собі останній цикл: м’який, плавний. 

Ці йшла, як треба. Вузол тримав центр. Кулон мовчав, але його мовчання тепер не лякало — нагадувало погляд того, хто чекає, коли ти сам доростеш. 

— Добре, — прошепотів у темряву. — Спочатку стану тим, хто може встояти тут. Потім — прийду до тебе. 

І вперше за довгий час заснув без кошмарів. Тільки з відчуттям, що Верхній світ не тільки давить, але й точить мене до правильного леза.