Розділ 33: Крихкий Вузол — Спаринг На Межі 

До кінця відбору залишався тиждень. 

Через сім днів гості мали назвати імена тих, кого візьмуть угору. Атмосфера в Павільйоні була натягнута, як лук: усі ще тренуються, але кожен уже підраховує шанси. 

Мені було що рахувати. 

Три контури — стабільні. 

Четвертий — поки що лише вузол у грудях. Живий, але крихкий. 

І саме в цей момент старші вирішили «трошки розім’яти кандидатів». 

— Сьогодні контрольні спаринги, — оголосив інструктор. — Гості хочуть побачити, як ви тримаєтеся в реальному обміні ударами, не лише під тиском формацій. 

Всередині все стиснулось. 

Невчасно. 

— Лінь Юнь, — пролунав голос. — Вийдеш. 

Я вже знав, що «відмовитись» = «виділитись сильніше, ніж вийти». 

— Проти кого? — спокійно спитав. 

— Проти Шеня Луо. 

Гул по рядах. 

Нормально. Краще свій, ніж якийсь зарозумілий золотий, який буде лупити в груди, щоб блиснути. 

Шень підійшов ближче, глянув уважно. 

— Узявся за тонкі ігри — тепер тримай, — сказав тихо. — Я не шкодитиму, але й не зроблю вигляд, що ти з глини. 

— Домовились, — відповів я. 

На узвишші стояли кілька старших. І двоє гостей. Не всі, але достатньо, щоб зіпсувати життя, якщо щось піде не так. 

Лін Фей стояв осторонь, не подаючи виду. Але я відчував його погляд, як додатковий тиск. 

— Почали, — кинув інструктор. 

Шень пішов уперед без розвідки. 

Його меч рухався чітко, без зайвих фокусів: рівень досвідченого Майстра (2) Пік. 

Я не підставлявся. 

Опора в ногах — половина від можливостей. 

Хребет — м’яко тримає. 

Рука — працює на блоки, не на повну силу. 

Краєм ока бачив, як один із гостей кивнув: «добрий захист». 

Шень збільшив темп. 

— Не засинай, — кинув. 

Меч знизу — я відвів. 

Удар зверху — відійшов. 

Укол — скерував убік. Все чисто, але не блискуче. 

Я спеціально давав йому виглядати гострішим. Нехай на ньому лишається роль леза. 

— Слабше, ніж на арені, — пробурчав хтось із учнів збоку. 

Добре. Нехай так думають. 

Шень раптом змінив кут. Меч пішов не в плече, не по руці — прямо в груди. 

Влучний, різкий, без попередження. 

Мене смикнуло. Інстинкт хотів: 

увімкнути все, схопити лезо Ці серцевим вузлом і рознести удар. 

Я не встиг думати. Лише зробив. 

Укол увійшов — не тілом, силою. 

Ці меча вдарила в центр грудей. 

Вузол спалахнув жаром. На мить все тіло скувало, як від струму. 

І — не розірвалось. 

Я провів чужу силу через вузол далі: в хребет, у ноги, в землю. 

Назовні це виглядало, ніби я просто жорстко зупинився і відступив на півкроку, ковтнувши удар. 

У залі — коротка тиша. 

Шень подивився мені в очі. Він відчув, що вдарив серйозно, а очікуваного провалу не сталося. 

— Перепрошую, — сказав уголос. — Переборщив. 

— Нормально, — відповів я. Голос не зірвався. Лише дихання трохи важче. — Добре вийшло. 

Я дозволив руці ледь здригнутися, ніби втома. Для картинки. 

— Продовжуйте, — кинув інструктор. — Поки без травм. 

Другий обмін я свідомо зробив простішим. 

Дав Шеню «натиснути», сам відступив, спіймав момент і легким, чистим рухом вибив йому меч із руки. 

Не технікою Великого Майстра. Просто правильною точкою і таймінгом. 

— Досить, — зупинив старший. — Рівень зрозумілий. Обидва придатні. 

Гості щось там перекинулись словами. Ніхто не виглядав шокованим. 

Добре. 

Після спарингу я пішов у тінь павільйону. Груди тихо пекли зсередини. 

Серцевий вузол ніби важчав, але тримався. 

— Стояти, — почув голос Лін Фея. 

Він поклав руку мені на плече, другою — ледь торкнувся грудей, слухаючи Ці. 

Кілька секунд мовчання. 

— Ти божевільний, — нарешті сказав. Без злості, сухо. — Але живий. 

— Він вдарив у корпус, — відповів я. — Або пропустити, або перевірити. 

— Перевірив, значить, — хмикнув. — Добре хоч, що правильно. 

Він відвів погляд убік, стишуючи голос: 

— Вузол не тріснув. Навпаки — зміцнився. 

Тепер це не просто ідея. Це вже майже контур. Не повний, але крок зроблено. 

— Скільки часу лишається? — запитав я. 

— Шість днів до остаточного списку, — відповів. — Для звичайного це мить. Для тебе — простір. 

Подивився гостро. 

— Слухай уважно. Те, що сталося зараз, — подарунок. Ти отримав бойову перевірку серцевого вузла передчасно і вижив. 

Тепер наступні дні: 

• ніяких різких спарингів, 

• ніяких геройств, 

• лише м’яка робота: плавні цикли через серце, закріплення зв’язку з трьома контурами. 

— Зможу трохи підтиснути? — обережно спитав я. — Не форс, просто… щоб він став чіткішим. 

— Трохи, — кивнув Фей. — Але тільки під моїм оком. Сам не лізь. 

Він стиснув мені плече. 

— І ще. Навіть Шеню — ні слова. Він щось відчув, але не розуміє. Нехай так і буде. Один, хто знає, — це максимум, який ми можемо собі дозволити. 

— Знаю, — відповів. 

Шень Луо тим часом стояв далі, розминаючи зап’ястя. Наші погляди перетнулися. 

Він трохи всміхнувся: 

— Гарно тримаєшся, Лінь Юнь. 

— Це ти гарно ударив, — відповів я. — Ще трохи — і був би з синяком. 

— Ще трохи — і ми б обидва валялись, — сказав він. Уже серйозно. 

Між нами повисла невимовлена домовленість: він бачив, що я не такий простий. Але не питав. І поки не здавав. 

Уночі я сидів у своїй кімнаті. 

Дихання тихе. Ці повільно ходила по трьох лініях. 

Кожен цикл торкався вузла в грудях — обережно, без нажиму. 

Кулон лежав на шкірі, теплий. 

На мить здалося, що десь глибоко луною прокотився знайомий рев. Далекий. Схвальний.