Розділ 24: Прорив Дракона

 Наступні три дні були прості. 

Смуга. Дихання. Базові стійки. 
Жодних дуелей, жодних фокусів, жодних «я відчув щось — дай спробую». 

Я робив усе, як сказав Лін Фей. 

На четвертий день він поставив формацію в нефритовому залі. 

— Сядь. Зробимо спробу, — сказав він. — Ти готовий до Майстра (2) Низький. Подивимось, чи піде. 

Я сів у коло печатей. Вдих. Другий Подих слухняно пішов по меридіанах. Ці згущувалась у даньтяні, тиснула зсередини. Ще трохи — і мала б прорватися в новий рівень. 

І… зависла. 

Тиск є. Сила є. Тіло тримає. Але ні кроку вперед. 

Я розплющив очі. 

— Спробуй ще раз, — спокійно сказав Лін Фей. 

Я повторив. Те саме. Багато Ці, міцне тіло, і невидимий замок. 

Фей зітхнув. 

— Це дивно, — чесно сказав він. — По всіх ознаках ти вже мав перейти на новий рівень. 
Подумав. 
— Не ліземо силою. Тренуємося далі. 

Минув тиждень. Потім ще один. Потім місяць. 

За цей час: 

Ми з Шень Луо по ночах ганяли смугу, поки ноги не починали горіти. 
Янь Хуан інколи кидав поради по бою. 
Лян Сюе навчила мене кількох простих, але дієвих зв’язок у ближньому бою. 
Юй Лін підтягнула свою Ці й раз за разом проходила смугу без падінь. 

Моє тіло явно змінилося. Удари стали важчими, рухи — легшими. Ці — густіша, глибша. За відчуттям я давно переступив межу звичайного Учня (1) Пік. І все одно — жодного прориву. 

Кожна нова спроба з Лін Феєм закінчувалась однаково: 
Сила збирається — і наче впирається в щось м’яке, але непорушне. 

— Ніби хтось тримає кришку, — буркнув він після чергового сеансу. — Це вже не нормально. Але ламати не будемо. 

Я теж відчував: це не брак сили. Це чужа рука. 

У ту ніч все змінилося. 

Мені снився вогонь. Не руйнівний — живий. І небо над ним було чорне, засіяне зорями, як луска. 

Із глибини туману вийшов дракон. 

Не казковий змій, а величезна тінь зі світлом під шкірою. Очі — спокійні. Голос — пролунав всередині черепа. 

«Ти довго стукав у чужі двері, хлопче.» 

Я не міг говорити, але думка прозвучала сама: 

Хто ти? 

«Той, хто тримає кришку», — в голосі не було насмішки. — «Час. Або рвешся — і гинеш. Або ростеш — і береш, те що твоє.» 

Полум’я навколо стиснулось, стало вузьким, як спис. 

«Ти готовий. Не до кроку. До стрибка. Твій шлях не по сходах. Він по хребту.» 

Світ навколо тріснув. Вогонь рвонув у груди. 

Я прокинувся. 

Прокинувся у ліжку, важко дихаючи. Не як від кошмару — як від надто глибокого вдиху. 

Ці вже не просто текла по меридіанам. Вона рвалася вгору, як вода з пробитої дамби. Меридіани горіли, даньтянь гудів. Це було саме те «йде прорив», про яке попереджав Лін Фей. 

І я згадав його слова: 
«Якщо відчуєш — іди в зал. Не геройствуй сам.» 

Я схопився, вирвався в коридор. Ніч, тиша, ліхтарі. Камінь під босими ступнями був холодним, але я ледве відчував. 

У нефритовому залі світло вже горіло. 

Лін Фей стояв посеред кола формацій, ніби чекав. 

— Відчув, — коротко сказав він. — Ставай. 

Я став у центр кола, сів у позу для медитації. 

— Слухай мене, — його голос був різким, як удар. — Не стримуй. Але не хапай одразу вершину. Ми йдемо на Майстра (2) Низький. Закріпимо. 

Я кивнув. Закрив очі. 

Ці рванула. 

Не слухняна ріка — ревуча хвиля. Кіготь Дракона під одягом запульсував, кулон спалахнув жаром. У мені відгукнулися ті два фрагменти, яких я не чіпав із переходу. Щось у печатках тріснуло. 

Лін Фей розставив пальці, активуючи захисну формацію. 

— Тримай потік внизу! — наказав. — Не пускай усе разом у голову! 

Я спробував. Але сила, що йшла, не належала тільки мені сьогоднішньому. Вона була стара, глибока, якби хтось тисячу разів стискав пружину й нарешті відпустив. 

Меридіани не тріскали — вони розширювались. Тіло не рвало — воно підлаштовувалося. 

Рівень Учня (1) згорів за кілька ударів серця. 

Я відчув, як Ці конденсується на новому рівні. Це був би Майстер (2) Низький — і там мало б спинити. 

Не спинило. 

— Гальмуй! — Лін Фей вже стояв ближче, накриваючи мене шарами власної Ці. — Цього достатньо! 

Але хвиля пройшла через його тиск, як через тканину. Не зневажливо — просто іншого порядку. 

Я чув тріск, але це тріск старої печатки, не меридіанів. 

Ці згущувалася, ще, ще. 
М’язи наливалися силою, кістки важчали, дихання ставало глибшим. 
Ривок. Ще один. 

Коли все стихло, зал стояв тихий. Лін Фей важко дихав — не від виснаження, а від шоку. 

Я відкрив очі. 

Світ був іншим. Чіткішим. Кожен звук, кожен рух повітря. 

Спробував підняти руку — вона слухалась легко, але в ній відчувалась вага справжньої сили, не надутого міхура. 

Лін Фей простягнув долоню, торкнувся мого плеча, перевірив Ці. 

Пальці завмерли. 

— …Ти знущаєшся, — сказав він дуже спокійно. І ще раз пройшовся Ці по моїх меридіанах. 
— Даньтянь стабільний. Канали чисті. Тіло витримує. 
Поглянув прямо в очі. 
— Це не Майстер (2) Низький. 

Я відчував сам: ні. Рівень тиску, глибина, контроль — значно вище. 

— Я не стримав, — прошепотів я. — Це відбувалось поза моїм контролем. 

— Це Майстер (2) Пік, — різко сказав він. 

Зазвичай такий стрибок — рецепт катастрофи. Але нічого не боліло. Ні тріщин, ні порожнин. Лише відчуття, що пази нарешті стали на місце. 

— Як? — спитав я. Без радості, чесно. 

— Тому що ти з самого початку не був «чистим Учнем», — Лін Фей потер лоба. — Твою Ці стискали. Коли печатка дала щілину, рівень пішов туди, де й мав бути. Інакше ти б роками штучно гальмував. 
Він глибоко вдихнув. 
— Добра новина: фундамент не зламаний. Він просто був давно готовий, а ми це доганяли. 

— Погана? — спитав я.