Розділ 23: Грань Прориву — Вибір Юня 

 Ніч у нефритовому залі була тиха. Без криків, без арени, тільки дихання учнів за стінами. 

— Лінь Юнь. Залишся, — сказав Лін Фей, коли тренування закінчилися. 

Інші вийшли. Зал спорожнів. Ліхтарі світили м’яким світлом. 

Лін Фей сів на лаву, кивком показав навпроти. 

— Сідай. Говоритимемо і працюватимемо одночасно. 

Я сів. Кулон під одягом був теплий. 

— Ти вже стоїш на межі, — сказав він прямо. — Учень (1) Пік. Другий Подих стабільний. Після ще однієї смуги чи бою ти зможеш увірватися на рівень Майстра (2). 
 
— І зламати собі фундамент. 

Я мовчав. Він бачив усе, що я думав. 

— Чому всі так женуться? — спитав я. — Вищий ранг — значить, не чіпатимуть? 

— Вищий ранг без основи — це кривий будинок, — відповів Лін Фей. — Легко впасти й потім років десять збирати уламки. 
Він нахилився трохи ближче. — Особливо таким, як ти. 

— Таким, як я? 

— У тебе дивна поєднаність. Тіло ще рівня простого Учня. А Ці інколи поводиться так, ніби вчилася в Майстрів і вище. Це або дар, або прокляття. Дар — якщо не поспішиш. Прокляття — якщо вирішиш, що вже «особливий». 

Він підняв руку. 

— Зараз зробимо три перевірки. Якщо витримаєш усі — значить, готовий готуватися до прориву. Не прориватись. Готуватися. 

Я кивнув. 

Перевірка перша — Тіло 

— Стань, як на смузі. Але без смуги, — сказав Лін Фей. 

Я встав. Він легенько торкнувся пальцями мого плеча. Натиск був смішний. Він додав Ці. Плече стало важким, ніби на ньому лежав камінь. 

— Тримай опору. 

Я пустив дихання вниз, у ступні. Перший Подих, спокійний. Вага розійшлась по тілу. 

— Добре. Тепер — коліно. 

Натиск різко змістився. Нога мало не поїхала. Я встиг перехопити центр, півподих-міст — переніс вагу в іншу ногу, але без стрибка. 

— Бачиш? — Лін Фей відняв руку. — Тіло майже встигає. Але «майже» — це не про рівень Майстра(2). Має бути автоматично. 

Перевірка друга — Дихання 

— Сядь. Закрий очі. 

Я сів. 

— Дихай так, як учив тебе твій шлях. Дихання Дракона. Не прикрашай, не форсуй. 

Я вдихнув. Рівно. Другий Подих включився сам. Ці пішла колом — спокійно. 

Лін Фей не рухався. Але простір ніби стягнувся. Тиск став густішим, повітря — важчим. Він підняв рівень Ці в залі, як старші роблять перед боєм. 

Мітка холоду ледь смикнулася. Я віддав їй теплу спіраль. Не стискав зуби, просто тримав ритм. 

— Скільки так витримаєш? — спитав він. 

— Довго, — чесно відповів. — Нема ривків. 

Тиск ще трохи зріс — і зупинився. 

— Достатньо, — сказав Лін Фей. — Другий Подих у тебе не випадає, коли на тебе тиснуть. Це рідко. 

Перевірка третя — Голова 

— Останнє, — він підняв погляд на кулон. — Зніми. 

Я стиснув пальці на нефритовому драконі. Неприємно, але зняв і поклав перед ним. 

— Чому? — спитав я. 

— Подивимося, що тримає твій спокій: ти чи камінь. 

Лін Фей ледь торкнувся кулона. Нічого особливого: він не ламав його, не активував. Просто дав слабкий імпульс Ці. 

У мене в грудях щось смикнулося — немов десь далеко заревів дракон. На мить захотілося вхопити кулон назад. Разом із ним — ту силу, яка прокидалась, коли було важко. 

Я не поворухнувся. 

— Це моє, — сказав я повільно. — Але не він вирішує за мене. 

Відчуття пройшло. Тиша повернулась. 

Лін Фей кивнув і відсунув кулон назад до мене. 

— Оце правильно. Запам’ятай: артефакти не роблять людину старшим рангом. Вони лише підсвічують те, що є. 

Він замовк на кілька ударів серця, потім додав: 

— Я бачив цей знак у старих записах. У однієї з родин, до якої тут ставляться… дуже обережно. Якщо ти справді звідти — на тебе почнуть тиснути. Хтось захоче забрати, хтось — підняти, хтось — використати проти. 
Погляд став різким. 
— Тому ти не маєш права стрибнути в Майстра (2) як ідіот. Ти маєш увійти туди так, щоб тебе не зламали першим же справжнім ударом. 

— Що мені робити? — спитав я. Без пафосу. 

— План, — відповів він і загнув пальці: 
— Перше. Три дні — жодних боїв на показ. Тільки смуга, дихання, базові стійки. 
— Друге. Еліксир п’єш за схемою. Не додаєш нічого зверху. 
— Третє. Якщо відчуєш, що «йде прорив» — приходиш сюди. Не в кімнату, не у двір. Сюди. Ми проведемо через поріг разом. 
Погляд жорсткіший. 
— І жодних самостійних геройст у стилі «я відчув поклик». 

Я всміхнувся. 

— А якщо я все ж таки захочу стрибнути сам? 

— Тоді ти будеш черговою історією, — сухо відповів Лін Фей. — Про талановитого дурня, якого колись шкода згадувати. 

Ми дивились один одному в очі. Потім я кивнув: 

— Я не хочу бути історією, яку шкода. Я хочу бути тим, хто дійде до кінця. 

— Добре сказано, — він уперше нормально посміхнувся. — Тоді працюй. З твоїм темпом ти все одно підеш швидше за інших. Просто не спали себе. 

Він встав. 

— На сьогодні досить. Іди. Спи. Завтра зранку — смуга. Післязавтра — почнемо готувати твій прорив. Готувати, не робити. 

Я взяв кулон. Він відчувався не як костиль — як відповідальність. Повісив назад. 

— Лін Фей, — зупинився я на порозі. — Якщо прийдуть з Верхніх родів… що порадите? 

— Дотягнися хоч до Майстра (2), — відповів він. — Тоді хоч матимеш чим відповісти. А до того — слухай, тренуйся і не кричи, хто ти. Хто треба — самі побачать. 

Я вийшов у коридор. За дверима було прохолодно. У дворі шелестіли сосни. 
Голова ясна. Усередині — спокій і чіткий план: три дні фундаменту, потім керований прорив. Не з примхи. А тому, що готовий. 

Я не буду бігти за рангом. Я зроблю так, щоб ранг став наступним логічним кроком. 

І десь глибоко, за печаткою, щось погодилось.