Розділ 9: Дзеркало, що Пам’ятає Імена 

 Туман зранку ліг на кам’яні східці, наче старий папір, написаний чужою рукою. На головному майдані секти Пікова Хмара стояли два повітряні кораблі Середнього Світу; їхні різьблені борти парували, розчиняючись у прохолоді. Учні шикувалися, ковтаючи слину, старійшини перемовлялися крізь зуби, а Лінь Юнь, тримаючи кулон на новій червоній тасьмі, відчував, як кожен погляд проколює його, наче тонка голка. 

— Третє випробування, — сказав Янь Хуан рівно, як вода. — Дзеркальна Криниця. Ви зайдете всередину по одному. Криниця віддзеркалить не силу — це ми вже бачили. Вона покаже, чи здатні ви не збрехати собі, коли світ шепоче «стань кимось іншим». 

Він глянув на списки, що тримав писар у сірій накидці. 

— Порядок: Лян Сюе, Лінь Юнь, … 

Су Яо мовчала збоку. Вона ніби не дивилась нінакого — і водночас завжди була там, куди падала увага. Її рука легенько торкалась руків’я короткого клинка з молочно-білою кістяною оправою; цей жест здавався звичкою, яку не викоріниш. 

— Дзеркальна Криниця, — прошепотіла Юй Лін, з’явившись у нього за плечем. — Кажуть, вона говорить голосами тих, кого ти хочеш почути… або кого ніколи більше не маєш почути. 

— Тоді я почую тишу, — хотів пожартувати він, але голос вийшов хрипким. Усередині ще гудів учорашній стрибок за кулоном; меридіани, немов обпалені тонким льодом, інколи віддавалися колючим болем. 

Ціна за Другий Подих, — подумав він. — Сян казав: не затримуйся там довго. 

Сян Вей стояв осторонь, обмотане плечіще приховувало темну пляму засохлої крові. Він підняв великий палець і ледь нахилив голову. «Дихай». Тільки й треба було цього слова — ніби чужий буревій виходив із грудей. 

Дзеркальна Криниця виявилась низькою круглою ротондою з темного каменю, за єдиними брамами якої висіла вода — не рідина, не туман, а щось середнє; поверхня — гладеньке дзеркало, яке натягнули замість дверей. Коли Лян Сюе підійшла, поверхня ледь здригнулася, впустивши її всередину, і тут же знову стала рівною, як крижана шкіра. 

— Її час — не для нас, — мовив Янь Хуан, дивлячись не на криницю, а вбік, туди, де в тіні стовпа стояв його писар. — Ми побачимо тільки результат. 

Писар кивнув. На мить відсунув рукав, і Лінь Юнь краєм ока побачив тонкий чорний браслет на зап’ясті. Ні, не браслет — фарба? Смуга, що здавалася звичайною… якби не крихітний хвостик, що загинувся кільцем. Змія? 

Він злякався власної підозри: бачиш те, що хочеш побачити? Випрямив плечі. Зробив крок уперед, коли назвали його ім’я. 

— Лінь Юнь. 

Вода-двері торкнулася його чола — і, ніби впізнавши, шепнула прохолодою, пропускаючи всередину. 

Майже темрява. Полиск світла — як подих між двома словами. Перед ним — озерце, таке ж, як брама зовні: вода-дзеркало, що лежало, мов кругла таріль на чорному камені. Жодного іншого виходу. Жодного шуму. Тиша — густа. 

— Сідай, поклади долоні над водою, — сказав голос. Його голос. 

Лінь Юнь здригнувся. Він знав цей тембр. Він чув його вночі, між сном і жаром. Той самий, що звав його «сину мій». 

— Хто ти? — прошепотів. 

— Дзеркало, — відповів голос. — І трохи більше. 

Він сів. Долоні зависли над водою. Кулон під сорочкою нагрівся, ніби в нього вдихнули вогонь. Поверхня повелася, утворивши слабенькі кола. 

Спершу він побачив себе. Не дивно. Себе — учорашнього, на мосту, коли нитка кулона рвалась і прірва зівала, як відкрите горло. Себе — сьогоднішнього, з очима, темнішими й тихішими. Себе — завтра? Там, у «завтра», він був вищим, плечі ширші, погляд… глибший, але навдивовижу самотній. 

— Ні, — сказав Лінь Юнь. — Не це. 

Вода здригнулася. І впала в глибини, немов хтось зняв покривало. 

Він стояв серед залитого сонцем двору. Дерева вкривалися білими пелюстками, що летіли донизу, навіть коли повітря пахло гаром. Те саме видіння, що мучило його в снах: полум’яний вітер і сад, який не горів. На протилежному краї двору — фігура. Висока, у плащі, що світився дрібними лусочками — не метал, щось інше, якби зоряне небо вирішило оселитися на тканині. 

Фігура повернулась. Він не бачив обличчя, але відчував тепло. Тепло, що робило його кістки легшими. 

— Юню, — голос був м’який і твердий водночас. — Якщо світ змусить тебе вибирати між диханням і криком — обирай дихання. Бо крик з’їдає тих, хто крикнув першим. 

— Ви… — слова застрягали. — Ви… з Верхнього Світу? 

— Світ — лише сходи, — відповіла постать. — Не забувай, хто на них ступає. 

Довкола здійнялася хмара попелу — з неї виплив символ: змія, що пожирає хвіст, розкраяний поперек кігтем дракона. Змія намагалася замкнути коло, але кіхоть не дозволяв. Коло залишалось незамкнутим. 

— Орден, — прошепотів Лінь Юнь. 

— Змія лягає спати у чужому гнізді, — сказав голос. — Сьогодні її луска ховається в журавлиному пір’ї. 

— Ти про… — серце підскочило. «Журавлине пір’я» — Сірий Журавель? — Чи про когось поруч із ними? 

— Дзеркало говорить образами, — відгукнулось марево, підносячи руку. — Вибирай: вірити — чи бігти. І ще одне… не торгуй кров’ю за ім’я. Інакше ім’я стане кайданами. 

— Моє ім’я? — Він нахилився. — У мене нема імені, крім того, що дали внизу. 

— У тебе їх два, — пролунало тихо. — Одне — щоб тебе знайшли. Інше — щоб тебе сховали. 

Марево розтануло, як пара. Вода знову стала холодною і рівною. Він опустив очі і… побачив іншу картину: себе, але… старшого на кілька років; його плечі тримали чужу вагу, а погляд говорив: «Я заплатив — і ще плачу». На шиї — той самий кулон, але ланцюжок — не червоний. Чорний — ніби прокопчений. 

— Ні, — відступив він на крок. Біль увігнався в меридіани голчастими хвилями: Другий Подих кричав про свою ціну. — Я тут не заради видінь. 

— Ти тут заради правди, — відповів інший голос. Холодний. Начебто камінь заговорив. — А правда — це завжди чиєсь видіння, поки ти не станеш його диханням. 

— Хто ти? — стиснув кулаки Лінь Юнь.