РОЗДІЛ 2 ІРИНА "Дим цигарок"

Обтягую коротеньку  чорну сукню і телефоную  до «фіктивного» нареченого. Але гудок не йде, одразу обривається. Складається враження, що на території ресторану працює «глушилка».  Нервую. Трясця, дощ лупить, наче сказився, а мене нікому провести всередину.

 З центральних дверей виходить троє чоловіків у дорогих ідеальних костюмах.  Вони поважно, наче керують всім світом, стають осторонь та підкурюють  по цигарці. Я не хочу витріщатися,  але  вони за три метри  від мене під цим клятим навісом, і  ні їм, ні мені нікуди подітися.

Мимоволі ковзаю поглядом по найвищому представнику компанії.  Гарний. Дуже гарний. Настільки, що перехоплює дух, а жінка всередині  озивається  солодким стогоном. Є чоловіки, на яких просто приємно дивитися. Він широкоплечий, кожний м’яз виступає під цупкою тканиною синього в  дрібну клітинку піджака. Комір ніжно-блакитної сорочки обхоплює потужну шию з великим кадиком, від споглядання якого  поспішно відвертаюся. Але очі знову  завмирають на правильної форми обличчі з широкими вилицями та акуратним, з ледь помітною горбинкою носом. Красиві повні губи обхоплюють сигарету, потім розмикаються, і з них вилітає довга цівка диму.  Мені не імпонують курці, проте незнайомцю пасує паління.  Шкідлива звичка — це доповнення до образу брутального розкішного чоловіка. Серце пропускає удар. Тримайся, Іринко, тримайся та не розглядай його настільки відверто.

Проте  я роблю величезну помилку, не тримаючи себе в руках. Якоїсь миті наші погляди схрещуються, і земля тікає з-під ніг, провалюється геть. Темно-сині очі відверто сканують кожну рису мого обличчя, кожнісіньку деталь фігури, включаючи ноги, які так  хочеться прикрити. У тих очах  горить чоловічий інтерес, інтерес хижака, що знайшов розвагу на вечір. Примружившись, він знову затягується і повільно видихає,  насолоджуючись моїм зніяковінням.

Дурепа.

Сконцентровуюся на черговому дзвінку Андрієві, який вперто продовжує ігнорувати. Ще раз косо зиркаю на компанію. Незнайомець і далі витріщається. Ковтнувши клубок, вирішую діяти.

Впевненим кроком заходжу у двері. В очі врізається розкіш дорогого інтер’єру сучасного нового ресторану, власником якого є, здається, старший брат Андрія.  Про нього  я нічого не знаю,  бо хлопець лише раз обмовився, що між спадкоємцями родинного бізнесу не надто дружні стосунки.

— Ваше запрошення, — звучить над головою вимогливий голос  адміністратора, повертаючи мене на землю. Я ледве встигаю  загальмувати за крок від працівника ресторану, аби не налетіти на нього.

— Я до Андрія Шеведова, — поспішаю відповісти, натягуючи на обличчя невимушену  дружню усмішку.

— Розумію, — киває він. — Проте без запрошення я не можу пропустити всередину.

—  Андрій — мій наречений, — наполягаю, підносячи телефон до обличчя співрозмовника. — Я до нього телефоную, проте гудок не йде.  У вас що, «глушилка» стоїть?

Адміністратор здивовано скидає бровою, мовляв, я верзу дурниці.

— У будь-якому випадку я не маю права  вас пропустити.  Перепрошую за незручність.

— Я — майбутня дружина Андрія Шведова, — гостро карбую, скорочуючи відстань до мінімальної. Шию та декольте обпікає  роздратоване дихання цього вайлуватого, самовпевненого хлопчини, який  звик виконувати тільки те, що йому говорять. І не більше… Його губи розповзаються у лінивій усмішці.

— Тут кожна друга  — наречена Шведова-молодшого.  Якщо не хочете проблем на п’яту точку, рекомендую зникнути з радарів.

Останні слова звучать стишено, з неприхованою погрозою. От придурок!

— Я пройду всередину, чого б мені це не вартувало.

— Заспокойтеся.

— Скажіть Андрію Шведову, що до нього прийшла наречена, — зриваюся на крик.

Господи милосердний, знаю, що припускаюся помилки, що криками не завадиш, що  скандал недоречний. Та коли на кону стоїть щасливе майбутнє твоєї  сестри-близнючки, абсолютно всі методи стають нормальними.

— Дайте пройти! Негайно!

— Не знав, що в Андрія Шведова є наречена, — несподівано звучить за спиною незнайомий голос.

— Така гарна  дівчина.  Я теж не проти, аби вона побула моєю нареченою, — промовляє інший насмішкуватим тоном.

Шкіру покривають дрібні сироти. Розуміння того, що компанія чоловіків з двору стає свідком мого сперечання з адміністратором, змушує густо-густо почервоніти. А ще тихенько чортихнутися.

—  Пані, ви щось сказали? Повторіть, будь ласка, голосніше, бо ми не розчули, — знову лунає над маківкою. Я вже знаю, кому належить цей глибокий голос з ледь вловною хрипотою.

— Сталось невеличке непорозуміння, — відповідаю, одночасно розвертаючись  на сто вісімдесят градусів.  Розвертаюся  і буквально врізаюся носом  в широкі груди, надійно заховані за блакитною сорочкою та стильним синім в дрібну клітинку піджаком.

Він…

У ніс врізається густий шлейф дорогих важких парфумів, перемішаних з ароматом  диму.  На мить перед очима спалахують заборонені блискавки, а серце падає  в п’яти.  

— Мене не пропускають, — додаю, ковтаючи колючий клубок. Силою волі змушую себе подивитися у вічі красеню з-під навісу.

— Це я вже зрозумів, — холодно каже. Сині очі крижаніють від роздратування, перетворюючи свого власника на бочку пороху, яку необережне слово чи невдала дія вмить запалить.