***

Еллі заспокоюється, прислухається до голосу розуму і погоджується почекати зі мною Каса. Я допомагаю їй привести себе до ладу, поправити сукню і взагалі прийняти образ щасливої панянки, а не заплаканої і не засмученої. Не особливо вдається — почервоніння очей нікуди не поділося, але вже набагато краще, ніж півгодини тому. За цей час нам приносять обід, але я стримуюся, бо інакше запхаю в себе трохи більше, ніж потрібно. Від стресу завжди щось пожувати хочеться. Еллі ж з іншої категорії людей: їй через хвилювання навіть води не хочеться.

Кас з'являється у всій своїй красі — переодягнувся і навіть чимось побризкався, запах приємний, деревинний. У руках маленький, але до неможливості ніжний букет. Він одразу ж опиняється в руках Еллі, і поки вона намагається знайти, що сказати у відповідь, Кас уже витягує з кишені довгий футляр — всередині золотистий тонкий ланцюг і кулон у вигляді квітки. 

— Ти? Мені? — Еллі виглядає здивованою настільки, що кидає на мене погляд, мовляв, підтверди, що це все відбувається насправді. А потім притискає руки до обличчя, на мить повністю ховаючись за долонями.

— Еллі, ти згодна? Я даю тобі обіцянку, а ти?.. — каже Кас. І я починаю здогадуватися, що з квіточкою не все так просто. Невже замість нашої обручки? 

— Так! Так, я згодна! — захоплено пищить вона і робить крок уперед — і ланцюжок із кулоном опиняється на її грудях. — Обіцяю! 

Що саме вони «обіцяють» одне одному, мені не ясно, але питати зараз не найкращий час і місце. А ще начебто металева квітка в кулоні раптом стає більшою і випускає лози з дрібними бутонами, які обхоплюють тоненький ланцюжок. Он воно як...

Я йду геть тихо-тихо, бо стояти й спостерігати, з яким запалом ці двоє цілуються, якось виглядає не дуже здорово. Я відчуваю радість і надію на краще, бажаю молодій парі подолати всі перепони. Та й як їм не бажати всього найкращого, коли вони такі милі, молоді, захоплені... 

Усі хвилювання сьогоднішнього дня зараз здаються просто дурницями, хоча я знаю, що завтра буде не так і легко. Сьогодні я вирішую більше нікуди не виходити, навіть носа з кімнати не показувати. У кімнаті на мене вже чекає обід і повна самотність. На мить теж хочеться і собі трохи трепету й радості, міцних обіймів і п'янких поцілунків. Але на безриб'ї і смачна їжа — це теж дуже добре. 

Через пару годин мені банально стає нудно дивитися в стіну і по десятому колу обходити кімнати. Так, тут є чому дивуватися — і красиві тканини, і витончені лінії меблів, і дрібнички-прикраси на полицях і крихітних столах. От книжок чи чогось подібного — комп'ютера або ноутбука, проектора чи місцевого відеомагнітофона — немає або ж я цього не бачу. Тож я потроху перебираюся до спальні й організовую собі гніздечко на величезному ліжку. Ну і що, що за вікном ще світло, для мене вже ніч найпізніша. Мені навіть не потрібно задирати штори, щойно голова торкається подушки, а очі заплющуються, мене відключає.

Прокидаюся я так само раптово: раз — і очі відкриті. За вікном уже густі сутінки, отже, проспала я не так і багато, але що мене розбудило? Сон якийсь снився — суцільна мішанина — на мене нападають, поруч хтось кричить, мене підхоплюють на руки, кудись несуть, у грудях боляче і таке інше, моторошно загалом, але це й не дивно. Я встигла за один день вдало втекти з роботи, провалитися повз диван в інший світ, потрапити учасницею на якусь церемонію Поклику, привернути увагу різних особистостей, мною ледве не пообідали тощо... Навпаки дивно було б, якби мене жахіття не мучили!

За ідеєю мені б повернутися на інший бік і спати, але я вирішую сходити по воду. Вітальня в напівтемряві має не такий і гостинний вигляд, в одну мить стає незатишно. А як запалити світло я, чесно кажучи, і не пам'ятаю. Тут немає вимикачів. Здається, треба торкнутися якоїсь штукенції на стіні, але якої саме? І не кликати ж Лору, ніч надворі, люди сплять.

Я пробираюся до столика за водою, спокійно наливаю склянку, пригублюю... і завмираю. З кута на мене хтось витріщається, горять яскравим блакитним відсвітом очі, явно не людські. Істота майже зливається з природною тінню від шафи. Намагаючись не тремтіти, я роблю ковток і дивом примудряюся не вдавитися, коли з тіні виступає вже знайомий лев із крилами. 

А обіцяли не чіпати!

Але лев так-то й не чіпає, він дивиться і, доки я п'ю воду і знову наливаю її в склянку, не робить ані найменшого руху. Утім, я впевнена, варто мені рвонути до дверей, як звір теж смикнеться. 

— Гарна киця, — нервово сміюся я і відступаю до спальні, а коли опиняюся всередині, то зачиняю двері. Тут немає запору чи замка, хоча чи будуть перепоною для такого гіганта звичайні двері? Я кидаюся до вікна, визираю і розумію, що в крайньому разі зможу виповзти на балкон, усе-таки гілки дерева товсті й надто зручно розташовані. А потім спуститися може й не спущуся нормально, у дерева все ж таки доволі високо починається крона, але піднятися по ньому на верхній поверх зможу. От тільки таких жертв, здається, не треба. 

З вітальні не лунає жодного звуку. Я забираюся на ліжко і якийсь час сиджу, прислухаючись до будь-яких, навіть найтихіших шумів. Але лева не чути, а перевіряти — чи є він там за дверима, якось страшнувато. А потім сидіти і боятися стає нестерпно, і я засинаю.