*

Еллі здригається всім тілом, ще трохи — і проллються справжнісінькі сльози. Удар тримати вона точно не вміє, але і це не головне. Я, на жаль, багато чого не розумію, але ясно точно — тут є розшарування суспільства. Еллі одягнена акуратно, але без пафосу, без коштовностей, і заробляє своїми руками, а Нітта — фіфа язиката з багатої сім'ї, але навряд чи статус це її власна заслуга.

А ще мені не подобається, що це миле створіння чіпають. Усе ж вона перша, хто подав мені руку допомоги.

— Шановна, ти б рота прикрила, поки туди нічого не залетіло, — відсуваючи зніяковілу, тремтячу Еллі собі за спину, кажу я Нітті та усміхаюся добродушно й широко. Ще й по плечику поплескую її: — Дуже про тебе турбуюся. Як би чого не вийшло.

Ха, я ввічлива і це правда. І конфлікти не люблю, я їх уникаю. Простіше відсидітися в туалеті, ніж зіткнутися з неприємностями і потім зайвий раз напружуватися. Але терпіння це не такий вже й нескінченний ресурс, колись воно вичерпується. На ввічливості далеко не заїдеш, доводиться розчохляти і менш приємні інтонації та слова. І головне в цей момент посміхатися, тоді ефект сильніший.

— Що ти собі дозволяєш? — верещить Нітта і намагається відскочити, та тільки я її не відпускаю, притримую надто балакучу дівчину за рукавчик сукні. Дуже приємний матеріал, до речі, треба буде в Еллі запитати, що це за тканина, може, навіть випросити рулончик.

— Дорогенька, давай домовимося стримувати свої пориви. Ти більше не будеш нікого ображати, а я постараюся не думати про те, як тебе придушити...

Душити я, звісно, не вмію, навіть не впевнена, що досить сильно можу стиснути горлянку. Я взагалі проти насильства, хоча й билася з хлопцями в школі, але хто ж не бився? Але про мій пацифізм ніхто не знає! Тож Нітта бурмоче щось, що неможливо розпізнати, дещо розгублена, потім шипить «ідіотка» і ледь не відскакує від мене.

— Прошу вибачення, — це я вже орденцям кажу. А то вони чекають, коли ми награємося в домінування і розбіжимося по кутах.

Ліфтів тут немає, зате є аналог — кругла платформа, яка в одну мить переносить в іншу точку. Можливо, є вибір, куди переносити користувача, але я поки нічого такого не помічаю. І що ще цікавіше, немає жодних умов: заходити в коло можна як завгодно, навіть якщо там уже переносяться в цю ж мить.

— Усе абсолютно безпечно, — запевняють мене. — Вас не розріже, вам не завдасть шкоди, не перенесе кудись іще. Усі вузли переміщення в домені суворо контролюються іссейлом!

Мене так і тягне запитати: «Що, особисто?» Якщо й справді особисто, то зрозуміло, чому він такий відморожений. Усох, біднесенький, від цілодобової праці. Домен, судячи з усього, це щось немаленьке, і вузлів цих у ньому теж чимало.

Я відчуваю лоскоту, коли ступаю на то коло, але це не болісне відчуття, а радше веселе, навіть трохи забуте — наче мене кружляє на каруселі. Одна мить — і виходжу в зовсім іншому місці. Тут більше світла і легких тканин, більше простору і повітря. Стіни прикрашені гобеленами з рослинним орнаментом, а зверху ллється приємне золотисте світло — круглі кулі на стелі. З квадратної зали нас ведуть прямо через золотистий отвір у такий самий світлий коридор, де розташувалися двері — частина вже відчинені, туди, судячи з усього, вже можна заселятися. Але я не поспішаю — роздивляюся все навкруги, — скрізь видно майстерну роботу й увагу до деталей. На стінах м'які шпалери з ледь помітним малюнком, в гобеленах поблискує золота та срібна нитка, а на підлозі темний паркет ялинкою — не скрипить, під ноги не кидається.

— Прошу сюди, сейло...

Зрештою ми з Еллі залишаємося останніми, вона чекає на мене, а я не поспішаю, решта ж досить швидко розбігаються по кімнатах. Так і має бути — змінити одяг, привести себе до ладу, сьогоднішній день явно багатий на переживання. Але мені потрібно помацати все, спробувати мало не на зуб, щоб переконатися в реальності.

— Сейло? — знову кличуть Еллі орденці. Її кімната в самому кінці коридору, трохи осторонь, і поруч із дверима вже стоїть ваза з величезним букетом. А сама Еллі дуже сумлінна й відійти від мене не може, обіцяла ж що потурбуватися, але явно хоче швидше прочитати картку на букеті. Сумніватися не доводиться, що там написано ім'я одного красеня, чий дядько ну відвертий Морозко.

— Іди, ну ж бо, — підштовхую я її до букета. — Я ще тут побуду. Все добре.

Коридор узагалі переходить в еркер з величезними прозорими вікнами, прикрашений рослинами в горщиках і кумедним блискучим декором, що звисає зі стелі. Мене буквально тягне туди — виглянути з вікна, але спершу потрібно теж отримати ключ від місцевих апартаментів. 

— Прошу вибачити, сейло, ваша кімната ще не зовсім готова, — до орденців приєднується сивий чоловік у довгому форменому піджаку темно-червоного кольору — місцевий працівник, судячи з усього. Здається, від мене чекають обурення, видно, що орденці собі місця не знаходять, бо це незручності і катастрофа, але я лише знизую плечима. Трохи почекати — це не найстрашніше, що може трапитися в житті. 

— Усе добре, — реагую я. 

— Поклик був розрахований на дев'ять сейл...

Ага, а я — десята, ювілейна!

— Розслабтеся, покажіть, яка кімната моя, і скажіть скільки чекати. А я поки пройдуся ще в той бік, — пальцем вказую вздовж коридору. Біля еркера він повертав і ставав уже й менш примітним, не таким ошатним. Але все одно я б поблукала і там.