Розділ 13. Поліна.

Загрози життю дитини, на щастя, немає. Кров'янисті виділення лікарі пояснили адаптацією організму до збільшення матки зі зростанням плода. Це фізіологічне явище може супроводжуватися легкою кровотечею через напругу в області опорних структур, але в більшості випадків не становить небезпеки, якщо відсутні інші тривожні симптоми, такі як посилені болі або збільшення кровотечі.

Як я зрозуміла, це звичайне явище терміном 4–5 місяців вагітності, особливо якщо майбутня мати переживає стрес чи надміру рухається. А я не лише  багато рухаюся протягом дня через навчання, а й перебуваю в постійному стресі через наш «не зовсім зрозумілий» шлюб з Максимом.

Попри втішний діагноз, лікарі наполягли, щоб я переночувала в лікарні. Поставили мені крапельницю, щоб зняти тонус, переконалися через УЗД, що з малюком усе гаразд, нагодували вечерею та наказали відпочивати.

Провалююсь у неспокійний сон одразу після того, як медсестра перевіряє тиск та запевняє, що всі показники в нормі. Вранці мене будить чоловічий голос, який звучить хоч і приглушено, але дуже роздратовано. Його обурення віддає глухою луною по стінах палати.

— Таблетку підсунь, поки є час. Не будь боягузом, Максиме, — голос батька Максима наскрізь просякнутий зневагою та холодом. — Не можеш сам — домовся з медсестрою. Та вколе їй крапельницю, і все відбудеться природним шляхом.

Серце прискорює ритм, кров відливає від пальців. Що він таке каже?

— Досить, — з холодом у відповідь ріже, наче лезом ножа, Максим. Його голос звучить твердо. — Я вже тобі все сказав з цього приводу. Я не робитиму, як ти хочеш.

— Ти дивися, як розпушив хвіст? Павич гордовитий, — за глузуванням дорослого чоловіка ховається справжня отрута. — Зовсім розум втратив через гарненьке личко? Ну навіщо тобі це дитя, Максе? З Аріною ще десятьох народите. На біса тобі це бабине поріддя без роду та даху? Поясни мені, сину, бо я геть не розумію. Проміняти Аріну на цю…

Слова свекра випалюють мов опік. Лежу нерухомо, боячись видати, що чую кожне слово. Боюся навіть дихати.

— Це моя дитина, — Максим не підвищує голосу, та все одно звучить загрозливо. — І моя дружина. Думай, перед тим як щось бовкнути, тату.

— Дружина, — батько Максима неначе плюється, промовляючи це слово вголос. — Пам'ятай мої слова, Максиме, ця сирітка висітиме в тебе на шиї до кінця твого життя. Думай головою, а не тим, що між ногами.

— Іди звідси, — холодно відсікає Максим.

Тиша триває кілька довгих секунд. А потім я чую важкий крок, глухе шипіння батька Максима, і рука сама сіпається, імітуючи пробудження. Повертаюся на бік і лише тоді наважуюсь розплющити очі.

— Добрий ранок, — промовляю зі слабкою усмішкою, намагаючись виглядати втомленою і сонною.

Батько Максима кидає на мене погляд, гнівний та сповнений зневаги, але не каже ні слова. Грюкає дверима так голосно, що аж дзвенить у вухах. Максим продовжує тримати оборону: плечі напружені, пальці стиснуті в кулак.

— Що з ним таке? — скидаю брови, намагаючись вдавати, що не чула наполегливих «настанов» його батька.

— Характер показує, — відмахується Максим.

Він вичавлює з себе кострубату посмішку та сідає на край ліжка, бере мене за руку. Його долоня тепла, але трохи волога від напруги.

— Як ти почуваєшся? — в голосі звучить щире занепокоєння.

— Вже краще, — тихо відказую, хоча почуваюся спустошеною. — Чи можемо ми вже поїхати додому?

— Не хочеш лишитися під наглядом? Все-таки тут лікарі та медсестри поряд. Про всяк випадок.

Знизую плечима, зображуючи безтурботність.

— Тут дуже холодно. Мені тут тривожніше чомусь, ніж… — запинаюся на мить, згадуючи слова свекра. «Вона висітиме в тебе на шиї…». Але проковтнувши гіркоту образи, я все ж закінчую: — Чим у тебе вдома.

— У нас, — тієї ж миті виправляє мене Максим.

Тепло від його слів мало б мене зігріти, але не гріє. Я лише киваю на автоматі.

Після обходу Максим домовляється з лікарем про організацію домашнього лікування. Ще година йде на заповнення документів, обговорення рекомендацій та мого режиму, і лише після цього ми виїжджаємо з лікарні.

Дорогою я дивлюся у вікно, але нічого не бачу. Місто здається ще чужішим, ніж було раніше. В голові кружляють слова отця Максима. «Поріддя». «Сирітка». Грубі, нещадні, вони заповнюють собою весь простір, витісняючи навіть власні думки.

Максим мовчить за кермом, але його руки стиснуті на кермі так сильно, що шкіра на кісточках, здається, ось-ось вкриється тріщинами. Заклякла поза, напруга плечей — усе каже, що його теж розриває зсередини.

«Аріна» — ще один мій тригер, сказаний свекром вголос. Спогад спливає уривком: легкий шлейф парфумів, чужий, надто солодкий, трояндовий. Намагаюся принюхатися, але нічого, крім соснової пахучки, ніс не вловлює, ніяких зайвих запахів.

Може, це був лише плід моєї уяви? Хто знає, чого з переляку може примаритись…

Коли ми зупиняємось біля будинку, я тихо зітхаю. Домівка. Не зовсім моя, але хоча б не стерильна лікарняна палата, куди постійно заходять медсестри в халатах та масках. Одному богу відомо, що насправді може бути в їхніх крапельницях та шприцах.