Розділ 12. Поліна.

Конспекти безладно розкладені на столі, але мої думки кружляють десь на відстані світлових років від діаграм та формул. Максим обіцяв, що завтра все виправить, але чомусь я не відчуваю з цього приводу радості. Нова вечеря може цілком закінчитися схожою втечею, а я, мов принижена, знову самотужки розбиратиму сервірований стіл.

Вдихнути глибше. Перегорнути сторінку. Кожну дію доводиться буквально вичавлювати з себе. Може бабусі зателефонувати? Вона завжди знає, як відволіктися від сумних думок.

На годиннику дев'ять, сподіваюся, вона ще не спить.

Її голос бадьорий, як завжди. Вона обговорює сусідів, питає про моє самопочуття, що їм, як навчаюсь. У її словах стільки турботи, що в грудях стає трохи тепліше. Але коли розмова заходить про Максима, мій голос трохи здригається.

— У вас все гаразд? — обережно питає бабуся. — Звикаєте одне до одного? Не сваритесь?

— Так, все добре, — відповідаю з натягнутою усмішкою, яка, звісно, не передається через стільниковий зв’язок.

— Та й слава богу. Я так переживаю, Поліно, щоб ти була щаслива.

Щаслива? Поняття, яке останнім часом стерлося з мого словника, і замінилося на щось невизначене на кшталт «нормально», «терпимо» чи «можна пережити».

Коли мобільний повертається на стіл, тиша квартири стає ще більш приголомшливою. Заливаю в себе чай літрами, але гіркота всередині нікуди не йде. Годинник цокає, немов глузуючи з мене, відраховує час, який мав бути витрачений на щось важливе. На щось, що склеює шлюб, а не кидає його на черговий гострий камінь.

Час наближається до опівночі надто повільно, ніби сама ніч не хоче вступати у нову добу. Сон — це розкіш, яку сьогодні мій тривожний мозок не може собі дозволити.

Стрічка соцмереж — порятунок для тих, хто намагається втекти від себе та своїх шалених думок. Пальці звично ковзають екраном. На головній сторінці фото Маші. Іскристі вогні клубу відбиваються в її очах, посмішка випромінює щастя. Вічно сяйлива, як зірка на нічному небі, навіть якщо там, у її світі, щось ламається.

«Як завжди королева! Заздрю ​​твоїй енергії!» — відписую їй щирий коментар. Мені дуже не вистачає цієї дівчинки поруч, її енергії, її легкості та відкритості до пригод.

Маша зазвичай одразу реагує на такі компліменти, але сьогодні... Тільки мовчання у відповідь. Рядок «прочитано» виблискує як докір.

Сум накочує хвилями, кожна з яких трохи сильніша за попередню. Схоже, ми з нею потрапили в ситуацію, коли дороги двох близьких людей раптово розходяться. І нічого з цим не поробиш, навіть якщо один з вас відчайдушно намагається воскресити цей начебто не до кінця втрачений зв'язок.

Насилу заплющую очі. Сни несуть дивну суміш облич, звуків, моментів, які вже не можна повернути. Ранок зустрічає липким тяжінням. Навіть будильник звучить не як сигнал до початку нового дня, а як знущання.

Встаю повільно, ноги ледве мене тримають. Запаморочення — супутник останніх тижнів, яке зазвичай воно зникає після склянки води.

Але сьогодні все йде шкереберть.

Зі швидкістю равлика доповзаю до кухні, відкриваю кран і п'ю прямо звідси. Шлунок протестує, озивається різкою хвилею нудоти. Ковтаю, роблю глибокий вдих. Секунду стою нерухомо, намагаючись перехитрити тіло, але воно не слухається.

Дістатися до ванної вдається в останній момент. Шлунок вивертає навиворіт, і миттю стає легше. Але ненадовго. Тяжкість у голові повертається, а разом з нею приходить чітке розуміння: це не просто ранкове нездужання вагітних. Це щось серйозніше.

Спираюся на край раковини, щоби не впасти. Потом пробиває все тіло. Закидаю голову і дихаю дуже повільно, через ніс. Коли, здається, що буря вщухла, я неквапливо повертаюся до кімнати. Полежу в ліжку, допоки слабкість не пройде. На навчання сьогодні не поїду, скажу що захворіла.

Очі чіпляються за маленьку пляму на простирадлі. Червону. Стає страшно. Перевіряю трусики — там така ж пляма. Тільки більша.

Тремтячими руками торкаюся живота, обережно гладжу його. Наче не болить, не тягне. Це ж добре?

Але ж кров… Кров — це неправильно.

На мить перед очима стає темно, ніби повітря перестає надходити в легені. Страх сковує тіло.

Я одна вдома, і ця думка тільки посилює мою паніку. Одна у цій величезній квартирі. Якщо мені стане гірше, то я навіть не зможу відчинити двері. А швидка допомога не буде ламати двері.

Рука тягнеться до телефону, але пальці не слухаються. Гудок. Другий. Третій. Диспетчер приймає виклик, але тут я чую, як грюкають вхідні двері.

Максим повернувся. Слава богу!

Він заходить тихо, майже безшумно. Мабуть, думає, що я все ще сплю.

— Поліно? — кличе обережно, ніби боїться потурбувати тишу.

— У спальні.

Він з'являється у дверях за мить. Погляд зупиняється на моєму обличчі, а потім падає на пляму на простирадлі.

— Що трапилося? — Запитує стурбовано. — Тобі погано? Болить? Де?

— Нудить… і тут кров… чомусь, — слова виходять із мене уривками.