Розділ 11. Поліна.

Коли двигун перестає працювати, в салоні авто стає так тихо, що я чую своє дихання. Вже готуюся вийти на вулицю, коли краєм ока помічаю, що Максим відвернувся на телефон, з кимось активно переписується.

— Що ти робиш? — Не можу втриматися від питання.

— Замовляю вечерю, — відповідає він, не підводячи очей.

— Навіщо? У холодильнику повно їжі.

Максим блокує телефон і нарешті дивиться на мене. У його погляді зчитується дивне поєднання впертості та... веселощів?

— Ти ж хотіла побачень? От і буде тобі побачення.

Намагаюся не посміхатися, але губи зрадницьки сіпаються. Відвертаюся до вікна, прикидаючись, що розглядаю припарковані машини. Щоки горять від зніяковіння. Смикаю ручку дверей та опускаю ногу на асфальт. Холодний вітер тієї ж миті кусає мою оголену шию, і я шкодую, що завчасно не застебнула куртку.

Максим ставить машину на сигналізацію та йде за мною. Вже у дверях під'їзду його наздоганяє черговий телефонний дзвінок.

— Підіймайся, — глянувши на екран, він роздратовано потирає лоба. — Я зараз.

— Щось сталося? — питаю, але він тільки хитає головою.

— Сподіваюсь, ні.

На його обличчі, крім нахмуреного чола та жовен, що нервово посмикуються, ніяких більше емоцій не має. Приклавши телефон до вуха, Максим проводжає мене поглядом, допоки двері ліфта не зачиняються. Може, на роботі щось трапилося?

Сховавши куртку в шафу передпокою, я спочатку йду на кухню, щоб увімкнути чайник. За ті секунди на вулиці я встигла змерзнути аж до кісток.

На кухонному столі мене очікує величезний букет рожевих діантусів. Завмираю на місці, так і не дійшовши чайника. Очі розширюються від подиву, і я машинально підношу руку до рота.

Квіти виглядають так, ніби їх щойно зрізали — свіжі пелюстки, з крапельками роси, налиті кольором.

Ох, Максиме... Це тому ти так бурхливо відреагував на мою відсутність вдома? Сюрприз хотів мені зробити?

На губах розквітає задоволена посмішка, у грудях щемить від надлишку почуттів. Вечір міг би бути ідеальним, якби не наша безглузда сварка.

Обережно беру букет до рук, пальці злегка тремтять. Він намагається докладати зусиль, а мені лише вдається все псувати. Ну чому саме сьогодні мені треба було займатися цією безглуздою презентацією?

Знаходжу вазу на найвищій полиці шафи, наливаю туди води. Кожна пелюстка діантусів наче шепоче мені: «подивися, ти для нього важлива».

Вдосталь насолодившись ніжним ароматом дрібних бутонів, я починаю метушитися навколо обіднього столу. Дістаю тарілки, розкладаю столове приладдя. Навіть свічки несу зі спальні, щоб додати домашній кухні більше романтичного антуражу.

Побачення ж наче справжнє.

Нехай цей вечір стане першим маленьким кроком до чогось справжнього між мною та чоловіком.

Періодично виглядаю у вікно, Максим все ще знаходиться на вулиці. Ходить туди та сюди  біля машини, активно жестикулює та, здається, про щось завзято сперечається зі своїм телефонним опонентом. З ким саме цікаво? Може справді на фірмі щось трапилося?

Раптова атака хакера, витік клієнтських даних або щось типу того ... Та все що завгодно, можливо. Фінансові транзакції завжди супроводжуються величезною увагою з боку правопорушників. Будь-яке зволікання або «пролом» в коді може обернутися катастрофою для бізнесу Максима.

То може ще й тому він був таким роздратованим, побачивши мене з одногрупниками — не через ревнощі, а тому, що просто зірвався, не знайшовши іншого виходу для стресу?

«Плаття!» — зненацька спалахує в голові. Миттю біжу до спальні. Я маю негайно змінити джинси та сірий светр, у яких ходила на навчання, на якусь сукню. Вдягаю ту, що колись купила на знижках у торговому центрі «на випадок особливого випадку».

Побачення з чоловіком — випадок вкрай особливий, хіба ні?

Коли Максим заходить до квартири, я майже закінчую збиратися. Проходжуся кілька разів гребінцем по розпущеному волоссю, пальцем вбиваю краплину нюдової помади на губи та щоки. Обличчя одразу виглядає свіжішим.

Повертаюся на кухню з променистою усмішкою, але біля порога раптом застигаю. Максим сіріший за хмару, тримає в руках пакет з їжею з ресторану. Різким рухом ставить його на стіл, потім оглядає все довкола — ідеально розставлені тарілки, келихи, запалені свічки, букет у вазі.

Зупиняється на мені. Нервово смикаю поділ сукні, почуваючи себе трохи зніяковіло.

— Поліно, — вимовляє він серйозно, трохи хриплуватим голосом. Зірвав, мабуть, на вулиці. — Пробач… Але нам доведеться перенести наше побачення на завтра.

Усередині все стискається від розчарування, але я намагаюся тримати обличчя.

— Що трапилося?

— Мені треба їхати, — відповідає він, уникаючи прямого погляду. — Справа, яка не терпить зволікань.

Дивлюся на свічки, що мерехтять на столі, на квіти, які він мені «подарував». Все це раптово втрачає фарби.

— Добре, — моя відповідь звучить холодно, наче автоматична реакція, за якою ховається образа.