Розділ 10. Поліна.

Широка фігура Максима одразу приковує до себе увагу всіх відвідувачів кафе. У грудях стискається, серце пропускає удар. Його зімкнуті губи, зведені до перенісся брови, а головне, його очі — темні, жорсткі, сповнені невдоволення, нічого доброго не віщують.

Для мене так точно.

Максим прямує до нашого столика.

— О, Полю, це бува, не твій чоловік? — оживившись, питає Лєра.

Вона без сорому пожирає Максима очима.

— Так, це він, — несміливо видавлюю я та підводжуся на ноги.

— Поліно, — голос Максима звучить низько та владно. Його інтонація не залишає сумнівів: він тут не жарти прийшов жартувати. Коротке «вже йду» виривається раніше, ніж я встигаю себе стримати.

— Вибачте, але мені дійсно час іти.

Швидко збираю зі стола свої речі, намагаюсь не надто звертати увагу на здивовані погляди хлопців з групи. Не хочу, щоб Максим влаштував сцену чи вступив з кимось із них у суперечку. Ще й Ігор, якого він і так заочно недолюблює, наче на зло, сидить праворуч від мене.

Хоч би Максим його не впізнав.

— Як це романтично, — пищить від захоплення Лєра. — Вчіться, хлопці, як треба поводитись зі своїми жінками. А не оце ваше «не можу», «не хочу», «я втомився».

Гадки не маю, що її так захоплює у владній постаті мого чоловіка. Як на мене, це якась нездорова реакція від дорослої людини. Я ж просто навчаюсь тут.

— Гарного усім вечора, — кажу на останок, піднявши очі.

— Поль, але ми ж іще не закінчили презентацію, — Артем, здається, справді обурений. — Два слайди залишилося. Куди ж ти?

Заплющую очі та ледь чутно зітхаю.

— Будь ласка, доробіть їх без мене, — коротко відповідаю, не зустрічаючись ні з ким поглядом. — Я справді не можу залишитися.

Максим чекає на мене біля виходу.

— Скинь на пошту готовий файл, — шепочу я Лєрі та, не обертаючись, йду за чоловіком.

На вулиці повітря холодне і вологе. Максим відчиняє двері машини.

— Сідай, — суворо карбує він, навіть не намагаючись приховати роздратування.

Нічого не відповідаю, просто опускаюся на пасажирське сидіння. Клацає замок.

Рухи Максима різкі та дратівливі, начебто кожна дрібниця викликає в нього злість. Коли машина рушає з місця, напруга в салоні досягає піка. Я відчуваю її фізично, наче натягнуту струну, яка ось-ось порветься.

— Не хочеш пояснити, що це зараз відбулося? — намагаюся звучати спокійно.

Максим кидає на мене короткий погляд, та нічого не відповідає.

— Серйозно? Мовчатимеш?

— Поліно, ти справді не розумієш, як вчинила? — нарешті видає він, дивлячись на дорогу.

— І як же? — повторюю, не стримуючи сарказму. — Ми разом з одногрупниками сиділи та виконували завдання, яке нам задав викладач. Чи це тепер щось заборонене?

— Це не одногрупники, а хлопці, — сухо кидає він.

— То ось воно що! — скидаю руки, всміхаючись недобре. — Там ще дівчина Лєра була, якщо ти не помітив. Хоча куди тобі. Ти весь такий поважний та гордий, навіть голови не повернув, щоб привітатися з тими, з ким я вчуся. Я що не маю права посидіти десь з новими друзями? Тим паче коли зустріч стосується мого навчання? Максиме, я вдома буваю частіше, ніж ти сам. Але чомусь мені жодного разу на думку не спало обірвати тобі телефон чи вимагати адресу офісу, коли ти ввечері затримуєшся на роботі.

Його пальці міцніше стискають кермо.

— Ми подружжя, Поліно.

— І що, на твою думку, це означає? — посміхаюся ще ширше, а в душі тим часом закипає злість. — Ти завжди на роботі, я на навчанні. «Привіт, бувай, гарного дня» — ось і вся наша розмова за день. Ми навіть на побачення не ходимо, як справжнє подружжя. Живемо як сусіди. Взагалі не розумію, навіщо ти наполягав на весіллі. Адже видно, що я тобі заважаю.

Максим різко б'є по гальмах. Мене за інерцією кидає вперед, але ремінь рятує від удару.

— Сусіди? — голос Максима глухий, але в ньому такий нерв, що мене пробиває холодним потом.

— Так, — киваю, ігноруючи внутрішнє тремтіння. — Один дах над головою ще не робить нас чоловіком та дружиною, Максиме. Ми спимо у різних кімнатах, у різних ліжках. Це не життя, це фарс.

— Фарс…, — Максим різко відвертається до лобового скла. Його пальці стискаються на кермі, немов це не дає йому зірватися.

— А що тебе так дивує? — Грудка в горлі заважає говорити. — Ми навіть не обіймаємось, а за руки тримаємось, тільки коли твої батьки дивляться. Чи схоже це на поведінку чоловіка та дружина?

— Коли я приходжу додому, я хочу бачити тебе там.

— Навіщо? Навіщо тобі я, Максиме? — У моєму голосі повно отрути. — Вважаєш, що дружина має тебе постійно чекати біля віконця? Як песик?

— Я не про це, — Максим обертається, він напружений до краю.

— А про що тоді?

— Про це, хай тобі грець! — він різко подається вперед, його рука лягає на спинку мого сидіння.