Розділ 9. Поліна.

Після сцени, яку влаштував Максим через надто нав'язливу, на його думку, увагу мого одногрупника, я гадала, що на ранок мене чекатиме тотальний контроль та заборона відвідування університету. Але, на щастя, усі мої побоювання не виправдалися та далі  швидкоплинного похмурого погляду Максим не наважився піти.

Можливо, через те, що я не вигадувала нічого та чесно відповідала на всі його запитання, а може він просто виспався та прокинувся у гарному гуморі. Хто його знає…

Принаймні поки що я все ще продовжую спокійно їздити на пари, вчу лекції, пишу конспекти та контрольні на семінарах, і ніхто не обриває мій телефон дзвінками чи повідомленнями з питанням «де я».

У середу ми з Максимом їздили до його батьків на вечерю. Крім нас, там були ще два молодші брати Максима зі своїми дружинами та дітьми. Ганна Василівна, мама Максима, намагалася бути зі мною люб'язною, але її зацікавленість була формальною. Батько Максима, Віктор Григорович, навпаки, був холодний і мовчазний, але його погляди... Він ніби навмисне проходив повз мене, наче я — не більше ніж порожнє місце за його столом.

Кожна моя відповідь на запитання родичів Максима супроводжувалася прискіпливими та певною мірою навіть недовірливими поглядами. Мене, як і раніше, остерігаються та не поспішають приймати у своє коло, як би я не старалася.

Я вдавала, що все гаразд, що розумію їхню настороженість до себе, намагалася посміхатися, але в результаті здалася і перестала брати участь у жвавій сімейній бесіді. Залишок вечері Максим віддувався за нас двох.

Вечір пройшов досить спокійно, але коли ми повернулися додому, я відчула по-справжньому наскільки сильно вона мене виснажила. Для Максима нічого несподіваного не сталося, він вже звик отак щотижня збиратися за одним столом з родичами, тоді як для мене така вечеря виявилася справжнім випробуванням.

І хоча я знала, що вони дивитимуться на мене як на чужу, і що мій вік, статус у суспільстві та відсутність будь-яких серйозних досягнень не грали на мою користь в очах цієї родини, проте сподівалася хоча б на якісь поступки.

Все ж я під серцем ношу їхнього онука чи онучку. Але схоже, окрім Максима та мене, життя та здоров’я нашої майбутньої дитини нікого особливо не бентежить.

***

У четвер після пар я і з Лєрою, Артемом, Дімою та Ігорем сідаємо в кафе неподалік університету. Викладач аналізу даних дав нам завдання підготувати презентацію щодо впливу макроекономічних показників на поведінку фондового ринку.

Ми одразу вирішили, що працюватимемо у неформальному середовищі. Так і зібратися до купи легше, і не так нудно буде вчитися.

— Ще треба пов'язати дані із реальними кейсами. Триндець, завдання, — обурено вигукує Ігор, стомлено відкидаючись на спинку стільця. — І де їх ото ще шукати?

— В інтернеті, де ж іще, — озивається Лєра, закочуючи очі.

— Може, просто візьмемо звіти великих компаній? — Пропоную я. — Їх зазвичай викладають у відкритий доступ.

— Гарна ідея! — підхоплює Артем. — Можна ще переглянути фінансові показники за останні три роки та побудувати графіки.

Лєра невдоволено мружиться. Вона дуже не любить будувати графіки.

Замовляємо тістечка та каву, і беремося за роботу. Часу не так і багато, як здається. За два дні ми маємо показати чернетку презентації викладачу.

Паралельно з пошуком потрібної інформації, ми ще сперечаємося щодо дизайну слайдів, постійно змінюємо шрифти та розмір текст, жартуємо про жахливу роботу сайтів держкомпаній та стомлено зітхаємо.

У розпал суперечки про головні тези презентації у моїй кишені оживає телефон. Дивлюся на екран — мені дзвонить Максим. Ну, звісно.

— Я на хвилину відійду, — бурмочу я, підводячись зі стільця. — Алло?

— Де ти? — голос чоловік напружений та навіть трохи злий.

— У кафе. Ми з групою працюємо над проєктом.

—  Де саме? Назви адресу.

— Максиме, що сталося?

— Я прийшов додому раніше, а моєї дружини ніде нема —  ось що трапилося. Ні дзвінка, ні повідомлення. Твої пари давно закінчилися, — Максим розмовляє так, ніби ледве стримує роздратування.

— Ми сидимо на Михайлівській біля універу. Презентацію робимо, викладач дав завдання, поділив нас на п’ять гуртів.

— Увечері? Ти серйозно?

— А коли нам це робити? —  відчуваю, як у грудях росте роздратування. Чого це він мене вичитує мов малу дитину?

— Пізно вже. Їдь додому.

— Нам трохи лишилося, слайда чотири чи п’ять. Годинку ще попрацюємо.

— Поліно, я сказав…

— Максиме, — перебиваю його, підвищуючи голос. — Як тільки ми закінчимо з завданням, я викличу таксі та приїду додому. Це завдання є важливим для заліку.

Максим мовчить кілька секунд, а потім скидає виклик.

Коли я повертаюся за стіл, бачу в очах одногрупників німі запитання.

—  І хто це був? — першою насмілюється запитати Лєра, хитро примружившись. — Такий красень на фото. Вибач, я підглядала ненароком. Це хлопець твій?