Розділ 8. Поліна.

Ранок починається, як завжди, з дзвінка будильника. Сонно потягуюсь прямо в ліжку, прислухаюся до звуків із кухні. Дзвенять чашки, гуде кавова машина, щось смажиться на плиті. Пряний аромат кави поступово заповнює квартиру. Схоже Максим вкотре встав на світанку. Його розклад — уособлення порядку, який мені поки що здається недосяжним.

Задираю майку і милуюсь скругленим животиком, тепер він нікуди не дівається навіть у горизонтальному положенні. Кладу на нього руки та намагаюся відчути невідомо що. Знаю, що ще зарано для відчутних рухів малечі, але не можу нічого з собою вдіяти.

Коли заходжу до кухні, Максим вже знімає з пательні готовий омлет. Він в ідеально попрасованій сорочці, поверх якої зав’язаний бежевий фартух, вираз обличчя зібраний і серйозний, неначе вже на роботі.

На столі стоять дві тарілки з бутербродами, миска із салатом та дошка з нарізаними фруктами. Максим помічає мене краєм ока.

— Доброго ранку. Знову програла будильнику?

— Доброго, — бурмочу я, сідаючи за стіл. Тягнуся до чашки чаю, яку він ставить переді мною. — Як тобі вдається бути таким бадьорим о сьомій ранку? Це, що за супер здібність?

Максим трохи примружується, начебто роздумує, жартувати чи відповісти серйозно.

— Це називається дисципліна, Полю. Ти спробуй, раптом сподобається.

У його легкому тоні є щось підбадьорливе. Він досить рідко говорить без діла, але щоранку обов'язково видає якусь жартівливу фразу, наповнюючи мій розрізнений день краплею спокою.

Я закочую очі та морщу ніс. Ніколи не відчувала радості від ранніх підйомів, а з вагітністю стала їх навіть певною мірою ненавидіти. Мені хочеться спати усюди, незалежно від часу дня чи ночі.

— Як справи в університеті? — Сівши навпроти, Максим починає швидко поглинати власноруч приготовлений сніданок.

— Складно. Викладачів багато, у всіх різні вимоги. Хтось хоче ідеально оформлені конспекти, а хтось може запитати все, що завгодно, з будь-якого курсу останніх трьох років. Ніяк не звикну до цього.

Максим слухає уважно, трохи зрушивши брови.

— Ти впораєшся, — каже він упевнено, без жодної тіні сумніву.

***

Університет зустрічає метушливим хаосом: гуркіт голосів, снування студентів та викладачів, двері, які то ляскають, то скриплять.

У коридорі мені постійно доводиться лавірувати між однокурсниками, які зазвичай збираються купками перед лекціями. Вони щось обговорюють, сміються, жартують, бо знають один одного цілу вічність — цілих три роки.

Киваю усім ввічливо, проходячи повз, та сідаю за вільну парту в кутку аудиторії. Дівчата з групи дивляться на мене відсторонено, не розуміючи, хто я і чому до них прийшла серед семестру. Я Не звинувачую їх за настороженість, бо дистанцію між нами я позначила першою.

Після сварки з Машею заводити нових друзів мені не надто хочеться, таке зближення з будь-ким здається занадто ризикованим.

 Одногрупники, навпаки, виявляють активний інтерес до мене, і це навіть трохи кумедно. Вони завжди вітаються до мене, жартують, допомагають знайти потрібний кабінет, коли я гублюся, приносять чай і діляться шоколадними батончиками, немов це їхня місія — засліпити гостинністю та турботою новеньку.

До мене підсідає Ігор — високий блондин із широкими плечима та пустотливими зеленими очима. Він ставить переді мною упаковку соку, після чого сідає поряд на вільний стілець.

— Першу пару скасували, — каже він усміхнено, дивлячись, як я старанно повторюю заданий параграф.

— Що? — моргаю здивовано.

— Ага, староста щойно в чаті написала. Не бачила?

Тягнуся до телефону, недовірливо мружачись у бік Ігоря. Як тільки-но спрацьовує розблокування, на екрані висвічується повідомлення від старости.

— От спасибі, — бурмочу я з ледь помітним роздратуванням, дивлячись на аватарку старости. — Не можна було раніше повідомити? Я б ще годинку поспала може.

Добродушна посмішка Ігоря стишує моє обурення.

— Зате до наступної пари Ткачука готуватись тобі не треба буде. Вже все знаєш, — підморгує він, спираючись ліктями на парту.

Машинально посміхаюся у відповідь, забуваючи про дистанцію, яку мала намір тримати з усіма у групі. Ігор примудряється бути таким доброзичливим, що його просто неможливо ігнорувати.

Лекції, що лишилися на день, проходять за розкладом. Після них я прямую до бібліотеки, щоб узяти кілька книг, які повинні мені допомогти наздогнати пропущений за час переїзду матеріал.

Величезні стелажі, стоси книжок і тихе шелестіння сторінок — усе це трохи заспокоює мою знервованість, через нове місце навчання. Самостійне вивчення нагадує марафон: що далі біжиш, то сильніше відчуваєш втому, але зупинятися не на часі. Все ближче іспити, а я ще навіть не розібралася в половині тем.

Коли повертаюся до квартири, Максим вже повернувся з роботи. У вітальні горить м'яке світло, його ноутбук стоїть на столі поруч із чашкою недопитої кави. Сам він сидить у кріслі, зосереджено дивлячись на екран, але почувши мої кроки, підіймає погляд.

— Як минув день?