Розділ 7. Поліна

Прокидаюся рано, хоча спала всього нічого. Голова гуде, тіло ломить, наче я не на ліжку, а на каменюках провела ніч. Закінчення вчорашнього вечора не дає мені спокою. Замість радості від першого дня заміжжя — лише почуття провини та постійні «а якби».

Максим так хотів близькості, а його відштовхнула. Ще й заплакала мов маленька дитина. Краще б, напевно, трохи потерпіла, зате він би нікуди не пішов… Не пішов би?

Ці думки не дають і хвилини спокою. Перевертаюсь на бік, дивлюсь на сірий ранок за вікном. Ми з Максимом — відтепер подружжя. Ще вчора мені здавалося, що новий статус стосунків зв'яже нас міцніше за канати, але сьогодні відчуття, що все сталося навпаки. Ми немов стеблинка, яка від будь-якого різкого пориву вітру може миттю розламатися навпіл.

Зібравшись із духом, я встаю з ліжка та плентаюся на кухню. Максим уже тут, сидить за столом, п'є каву та доїдає омлет. Одягнений у діловий костюм, гладко поголений, волосся зачісане на бік. Він щось зосереджено вивчає у планшеті. Здається, він нормально цієї ночі спав, на відміну від мене. Невже не поїхав нікуди та повернувся додому?  

— Доброго ранку, — вітаюся зніяковіло, почуваючись школяркою, спійманою на запізненні.

— Доброго, — відповідає Максим, не відриваючи очей від екрана.

На мить здається, що він на мене все ще сердиться. Слова застрягають у горлі, але я вирішую, що мені такі треба перед ним перепросити.

— Максиме, я... Вчора між нами сталося непорозуміння… Я не повинна була…

— Ні, Поліно. — Максим різко відриває погляд від планшета та жестом зупиняє мене. Його голос стає холодним, але без грубощів. — Ти все зробила правильно. Якщо чогось не хочеш, треба про це одразу повідомляти.

— Ти справді так думаєш? — питаю я, не розуміючи, як реагувати.

Він усміхається, але очі лишаються серйозними.

— Звісно. Це було б огидно. Навіть якби ти погодилася заради «миру в домі», це не зробило б мені краще.

 Не знаю, що сказати.

— Поліно, ніколи не терпи заради задоволення чоловіка, — продовжує він, дивлячись на мене так пильно, ніби хоче, щоб я запам'ятала кожне його слово. — Тим паче не треба терпіти, через те що я твій чоловік. З мого боку було неприпустимим поводитися так нахабно з тобою. Це було неправильно та егоїстично. Вибач.

Вибач? Мені не почулося? Киваю на автоматі, хоча до кінця не усвідомлюю, що зараз відбувається. Вибачення Максима такі несподівані, але в дечому мітки. Вони змушують почуття провини притупитися.

Він відводить погляд, ніби щось згадавши, і ледь чутно додає:

— Я просто не вмію справлятися з цим усім.

Слова застрягають у моїй голові, мов скалка. «Цим усім». Чи це означає нас? Дитину? Аріну? Чи всіх одразу?

Максим знову перемикає увагу на планшет, ніби розмова закінчена. Для нього — можливо. Але для мене — ще ні.

Я беру чашку і наливаю собі каву, щоб зайняти руки та дати собі час подумати. Ми знову мовчимо. І ця тиша тисне на мене голосніше, ніж будь-яка розмова.

— Я думала, ти злишся, — не витримавши, випалюю на видиху.

Максим підводить на мене очі.

— Я сердився. Але більше на себе.

— На себе?

— Так, — його голос стає тихіше. — Вся ситуація між нами... Вона складна. Я вчора чомусь вирішив… Я подумав, що якщо ми хоча б спробуємо бути… ближчим, це якось полегшить нашу ситуацію. Дурна думка, звісно. Це лише б усе ускладнило.

Вперше за час нашого знайомства я бачу, що Максим теж почувається вразливим.

— Я просто… — він на мить замовкає, мов підбираючи слова. — Я звик контролювати. А тут нічого не контролюю. Навіть себе.

Його відвертість застає зненацька. До вчорашнього дня мені здавалося, що Максим — ідеальний приклад людини, яка тримає все під контролем. Але тепер я розумію, що він також не всемогутній. Він, як і я, не справляється з цим хаосом.

Це відкриття одночасно лякає мене та втішає.

— Все нормально, — говорю я, хоча сама не впевнена в цьому. — Нам обом важко.

Максим киває, та нічого не відповідає. Дзвонить його телефон, і він мигцем кидає погляд на екран. Вимикає звук.

— Мені час на роботу. — каже він між тим, підводячись з-за столу. — О котрій треба везти твою бабусю на вокзал?

— Потяг о другій, — шепочу я, ще не вірячи, що Максим так легко відпустив цю тему.

— Добре, я приїду.

***

Вокзал зустрічає нас звичним шумом і метушнею: оголошують прибуття поїздів, таксисти зазивають приїжджих, чиїсь валізи гуркочуть по плитці.

Я ледве тримаю себе у руках. Груди здавлює від туги, сльози зрадницьки біжать по щоках. Намагаюся непомітно їх втирати рукавом.

— Ба, може, залишишся ще хоча б на пару днів, — прошу я, поки Максим попереду нас несе її валізу. — Разом з тобою погуляємо набережною, подихаємо морським повітрям. Ти коли в останнє на морі була?