Розділ 5. Поліна.

Крізь дзвін келихів і нескінченні тости я щосили тримаю обличчя, намагаючись не видати свою злість. Щоразу, коли Максим ненав'язливо нахиляється до мене і шепоче: «Поїхали вже?» — мені хочеться сказати так, попри все, що є. І  лише холод, що охоплює нутрощі від згадки про від’їзд, мене миттю зупиняє.

Його питання не проста турбота. Варто нам виїхати з ресторану, як він одразу вигадає спосіб, щоб втекти та виконати свою обіцянку перед колишньою. Образ їхнього щасливого возз'єднання, подібно зловісній темряві, ходить за мною по п'ятах весь залишок вечора.

Тягну час усіма можливими способами. Коли Максим знову пропонує поїхати додому, я відмахуюсь, киваючи на його тітку, яка щойно підняла келих у нашому напрямку. Максим стискає губи у пряму лінію, сопе від невдоволення.

Перемикаюся з однієї розмови на іншу, роздаю порожні посмішки та кидаюсь у спілкування з тими, кого майже не знаю. Гучною луною віддає в грудях тупий біль. Мені не хочеться, щоб ця ніч закінчувалась, не хочеться, аби він мчав до її дверей.

Максим намагається вмовити мне йти за ним. Але у кожному його слові, у  метушливому погляді, у різких рухах я бачу помітне нетерпіння. Він занадто часто котиться на циферблат годинника, ніби боїться не встигнути до неї вчасно.

Намагаюся не зважати на його невдоволення. Все, що зараз має для мене значення, — аби Максим якомога довше залишався поруч. Щоб якнайдовше його Аріна була без його уваги. Певно, мої дії  виглядають як розпач, але мені байдуже.

Я не хочу, щоб йому вдалося виконати це слово. Просто не хочу.

— Поліно, вже пізно, нам час їхати. Тобі треба відпочити. Не забувай, що ти вагітна, — каже він м'якше.

— Я чудово почуваюся. У мене нічого ніде не болить, енергії хоч греблю гати. Максиме, ну ще трохи, будь ласка. Це все ж моє весілля. Будь ла-а-а-сочка.

Максим хитає головою, закочує очі, але все ж поступається.

— Десять хвилин, не більше. Мені завтра рано вставати на роботу.

— Дякую, — переможно зойкнувши, я наважуюсь залишити легкий поцілунок на його щоці. Брови Максима здивовано повзуть угору, губи розтягуються в задовільній усмішці. — Ти кращий, — бурмочу зніяковіло та тікаю в інший кінець зали, прикидаючись, ніби почула, що  мене хтось кличе.

Гадки не маю навіщо я це зробила. Божевільний порив якийсь, у якому немає логіки чи змісту. Я все ще розлючена на Максима, вважаю його справжнім брехуном... Але чомусь зараз мене так зворушила його поступливість, те, як він згодився на мої благання. І це попри те, що десь там на нього чекає вона.

Десять хвилин пролітають неймовірно швидко. Бігаю очима по залі, не знаючи куди сховатися. Здається, я переговорила тут із кожним, навіть офіціанти та адміністратор закладу не залишилися без моєї уваги.

Знову згадую, що Максим планує втекти до своєї колишньої. Мене одразу кидає у холодний піт. Ні, ні, я не хочу цього бачити. Хитаю головою. Тахікардія у грудях починається.

Наважуюсь на найризикованіший хід — розмову з батьками Максима.

Прослизаю між закрученими у танці парами до їхнього столу. Вони розмовляють із кимось із родичів, але мене вже не спинити. Перехопивши здивований погляд отця Максима, я мовчки сідаю поруч.

— Ще раз добрий вечір, — починаю я, не даючи собі часу на роздуми. — Я тут хотіла сказати вам дещо… Хотілось вам подякувати за Максима. Ви виховали таку чудову, добру і, головне, чесну людину. Це не кожному з батьків це вдається. Не поділитеся секретом, як це вам вдалося?

— Сам би хотів знати, — похмуро бурмоче батько Максима, не втримавшись від саркастичної усмішки.

— Для мене, як для майбутньої матері, — ненадовго опускаю очі до свого живота і несміливо посміхаюся, — буде корисним послухати поради від досвідчених батьків, як ви. Троє хлопців, троє синів у вас… Це неймовірно.

Мама Максима виглядає дещо збентеженою від моїх неприхованих лестощів. Розгублено смикає тканинну серветку, не одразу знаходячись з відповіддю.

— Ну, — вимовляє вона, якось нервово посміхаючись, — Максим завжди був упертим хлопчиком, навіть коли маленький був. Якщо вирішить щось, то вже не передумає, скільки його не вмовляй. Навіть якщо його бажання йде наперекір волі батька, він все одно стоїть на своєму… Навіть за стільки років. У хлопчиків таке буває, і з цим нічого не вдієш. Доводиться шукати компроміси, вести діалоги, миритися з його вибором.

Намагаюся вловити сенс сумбурного оповідання свекрухи. Що вона має на увазі? Чому вона каже це все ніби з сумом?

Не встигаю поставити додаткових запитань, бо на мої плечі лягають долоні Максима.

— Перепрошую, що змушений перервати вашу бесіду, але нам з Поліною вже час їхати, — глузливим, але твердим тоном заявляє він. Стискає пальці трохи сильніше, змушуючи мене заклякнути. — Перша шлюбна ніч...

Шоковані погляди присутніх за столом миттєво спрямовуються на нас із Максимом. Пориваюся сповзти на підлогу від зніяковілості, але чоловік міцно утримує мене на місці.

Підіймаю голову, щоб спопелити його поглядом, але Максим і сам не проти помірятися гнівом. У його розширених зіницях хлюпається яскраве полум'я, змішане на додаток з чимось вибухонебезпечним.

— Самі розумієте, — додає він із хитрим вищиром. — Дружина молода, гарна… терпіти вже нема сил.