Розділ 4. Поліна.

Повільно гойдаємось у такт лагідній, романтичній пісні. Мої руки спочивають на плечах Максима, його — у мене на попереку, вони неначе два якорі, що міцно утримують мене на поверхні.

Максим притискається щокою до мого волосся, рухається спокійно і плавно. Чого не скажеш про мене. Я, як та полохлива лань, невміло переставляю ноги та майже не дихаю. Мій ніс знаходиться за кілька сантиметрів від чоловікової шиї. Її запах зводить мене з розуму. Відлуння деревних парфумів у поєднанні з трохи змоклою шкірою, накрохмаленим коміром сорочки — ця суміш здається мені медовим нектаром, яким хочеться дихати якомога довше.

Наша близькість дивним чином впливає на мої думки. З Максимом у мене нема потреби говорити чи щось доводити, немає потреби ховатися, тримати обличчя. Тут, у його обіймах, я почуваюся, попри збентеження, дуже смиренною. Він мій величезний дуб, а я його маленька тінь.

Самотність, яка ховається в кутах моєї свідомості, раптово відступає, знімається тривога, що зовсім недавно стискала моє серце в тугі кільця. Вперше за довгий час мене не переслідує думка, що життя котиться кудись не туди.

Поруч із Максимом я раптом розумію, що все неодмінно буде добре. Я звикнути до нового міста, закохаюся у нове житло, знайду друзів, продовжу навчання, збудую своє життя з нуля. Я почну влаштовувати дім, який тепер маю право називати нашим.

Ми дізнаватимемося одне одного, звикатимемо до нового статусу… до нових стосунків. Ми будемо справжніми чоловіком та дружиною. Обов'язково. Нам просто потрібно трохи більше часу, ніж іншим.

Погляд мимоволі падає на каблучку, яка відтепер обвиває палець. Воно не таке примітне, як у його колишньої Аріни, не кричить яскравим блиском.

Так, перед тим як повідомити Максимові про вагітність, я сотню разів заходила на її сторінку в соцмережі та вдивлялася в їхні щасливі обличчя. Не один день зважувала всі за та проти. Мені не хотілося турбувати їхню ідилію, але маємо, що маємо.. Батько повинен знати, що незабаром матиме дитину.

Моя каблучка символізує те, що по-справжньому має сенс: не розмір каменю, а почуття, які нас охоплюють у моменті. Щастя — у вчинках, у рішеннях, у ритмі сердець, у цих маленьких, тихих моментах, як цей танок, коли ти розумієш, що все, чого потрібно, — це бути поруч з важливою тобі людиною.

Серед тихого щастя голос Максима знову пробиває вихор моїх думок. Здається, він помітив, що я трохи скута.

— Не втомилася? — трохи відсторонившись, він досліджує занепокоєним поглядом моє обличчя. Трохи сильніше тисне пальцями на поперек, після чого несміливо переміщає долоню до живота, що ледь почав випирати. — Як взагалі почуваєшся? Він… не турбує?

Відчуваю легке тепло на щоках, безглуздо ніяковію від його простого питання. Сироти проступили на шкірі. Його увага та турбота така зворушлива.

— Трохи шумно тут, — відповідаю з легкою посмішкою, — але то нічого.

Він киває, задумливо ковзаючи поглядом по гостях. На мить його очі затримуються на одному з братів та його дружині, що гойдаються неподалік, вони усміхаються і про щось жваво перемовляються. Максим посміхається та знову схиляє голову до мене.

— Ми можемо покинути ресторан будь-якої миті, — тихо вимовляє він. — Якщо відчуєш, що більше не витримуєш, просто мені скажи. Ми одразу поїдемо додому.

Цими словами Максим ніби невидимою рукою прибирає залишки напруги, які ще тріпотіли всередині мене. Продовжуємо повільно хитатися під музику.

Мені б хотілося втекти звідси якнайшвидше. Але дивлячись на Максима, я чомусь відчуваю, що нам не варто поспішати з втечею. Тут, серед гостей та галасу, ми вдвох знайшли свою гармонію. Я і він, ми обидва вчимося бути в моменті. Ми вчимося бути удвох.

Мої думки, як і кроки, перестають метушитися, починають плавно текти тихою річкою, несучись у майбутнє. Я уявляю, як моє спілкування з Максимом стає довірливішим, як ми ділимося одне з одним думками, мріями, можливо, навіть страхами. Попереду ще багато випробувань, з якими нам доведеться справлятися, але ми обов'язково впораємося. Разом.

***

Ведучий оголошує, що молодята — тобто ми з Максимом — через пару хвилин почнемо різати весільний торт. Гості швиденько звільняють центр зали та розсідаються по своїх місцях.

Озираюся навкруги у пошуках чоловіка. Я не можу різати цей величезний торт самотужки. Точніше можу, в цьому немає нічого особливого. Але традиції є традиції.

Виходжу в хол, окидаю очима порожнє приміщення. Десь вдалині, здається, чую голос Максима. Іду до дверей, через які можна потрапити на веранду, може він там.

Інтуїція мене не підводить. Притулившись спиною до стіни, мій чоловік із телефоном біля вуха розмовляє з кимось понизивши голос.

— Так, Аріно. Обіцяю. Коли цей ресторанний балаган закінчиться, я приїду до тебе. Заспокойся. Все буде гаразд. Не роби дурниць.

Між ребра ніби кинджал хтось встромлює. Дідько, чого ж так боляче?

Стою, наче прибита до місця, та не кліпаючи спостерігаю за Максимом. Він ховає телефон у кишеню штанів, але не поспішає повертатися всередину. Дихає важко, дивиться вдалину порожнім поглядом. Мене, як і раніше, не помічає.

Розум квапливо намагається пояснити почуте: я, певно, щось не так зрозуміла чи може мені ім'я почулося. Проте лагідний голос чоловіка, його м'яка тональність — усе свідчить про те, що зі слухом у мене жодних проблем.