Розділ 3. Поліна.

— Гірко! Гірко! — дружно вигукують гості весілля, переважно чоловічої статі.

Їхні обличчя, почервонілі від гарячих напоїв, сяють від хтивого азарту та веселого куражу. Начебто для них поцілунок молодят — кульмінація весільного застілля, заради якої вони й прийшли сьогодні сюди.

Мої щоки заливає яскравий рум'янець, а серце починає стукати так голосно, що, здається, його чує вся зала. Я не звикла до такої уваги, тим паче, що гості не просто дивляться на нас із Максимом, вони чекають на конкретне дійство, прагнуть побачити виставу, за участю наших вуст.

Якби поряд не було Максима, я втекла б звідси негайно. Але він і бровою не веде на вигуки натовпу про гіркоту в їхніх кришталевих келихах. Його лінива байдужість схожа на теплий щит, під яким мені дуже хочеться сховатися.

Він ловить мій погляд і блискавично розпізнає напругу, що застигла в плечах. Нахиляється ближче, щоб, окрім мене, ніхто не почув, що він скаже.

— Ми можемо цього не робити, якщо тобі некомфортно.

Приглушений баритон чоловіка спрацьовує наче таблетка валеріани — склад простіше нікуди, але внутрішня бентега після її приймання чомусь все одно відступає.

Широко розплющую очі та, не встигнувши продумати аргументи, заперечую:

— Але ж так не можна! — щойно ці слова злітають з вуст, я усвідомлюю, як вони насправді звучать. Щоки палають ще сильніше. — Тобто… Це ж весілля, і молодята… ну, їм… тобто нам годиться поцілувати одне одного, коли кричать «гірко». Хоча б трохи. Це ж традиція начебто.

Куточок рота Максима лукаво тремтить, ніби він ледве стримує сміх. Йому весело спостерігати як я червоніючи намагаюся викрутитись.

— Ну якщо годиться… — шепоче він, ледве помітно стискаючи мою руку, — тоді…

Підходить ще ближче. І я завмираю. Він дивиться так уважно, спочатку прямо в очі, а потім з'їжджає до моїх вуст. І чого вони миттю стали пересохлі?

Окинувши поглядом ресторанний зал, Максим охоплює теплою долонею мою щоку, обережно погладжує шорсткими пальцями коло вуха. Другою стискає потилицю. Утримує міцно, не даючи жодного шансу на втечу. Хоча я навіть не намагаюся.

У його потемнілому погляді спалахує бешкетний вогник, від якого моє серце починає бігти галопом. Його губи повільно накривають мої, так ніжно й обережно, наче я крихкий та тонкий кришталь.

Надто цнотливо. Занадто обережно.

Не помічаю, як трохи подаюсь уперед. Максим тієї ж миті посилює тиск, проникаючи язиком між моїх відкритих губ. Тепло, що розливається по тілу, перетворюється на справжню пожежу. Чіпляюсь пальцями за його сорочку, встаю навшпиньки. Іще, будь ласка, хочу іще.

— П'ять… шість… вісім… десять, — рахують уголос гості.

Не звертаю уваги на їхні голоси, розчиняюсь у моменті. Кожен звук у залі тоне в гомоні киплячої крові, губиться у вихорі розталих думок. Голова паморочиться, дихання збивається.

Ми ніби знову на пляжі, тієї ночі під зоряним небом, коли від дотиків величезний світ звужувався до одного метра. Ми знову там у вихорі емоцій та почуттів, поглинені одне одним.

Спогади спалахують так яскраво, що на мить навіть здається, що я знову відчуваю, як пісок прилипає до розжареної шкіри. Я чую, як ласкаво шепоче хвилями море.

Гучний свист та голосне хихотіння розвіюють магію моменту за секунду. Розмикаємо губи, намагаючись повернутись у реальність. Дихаємо рвано, дивлячись в очі одне одного.

— Максе, тримай себе в руках, на вас і діти ж дивляться! — долинає з-за спини вигук дружби.

Гості сміються, дзвенять келихами, грюкають виделками по тарілках. Мене знову накриває хвиля збентеження та сорому. Зосереджуюся на Максимі, який все ще стоїть поряд. Його губи припухли та почервоніли, мої, судячи з печіння, такі ж точно. У його погляді нема ані глузування, ні сміху — справжня пожежа.

Він тримає мене за талію, я притискаю долоні до його грудей, що здимаються від глибоких вдихів. Якийсь час ми просто мовчимо, слухаючи, як наші серця гуркотять в унісон.

— Традиція, кажеш… — хрипко та з посмішкою дражнить мне Максим.

— Мовчи, — бурмочу, відводячи погляд.

Дружба плескає Максима по плечу і він миттю від мене усувається. З легкістю підхоплює жарти друга та швидко вливається в розмову, ніби й не цілувався у всіх на очах ще секунду тому.

Відчуваю різкий напад самотності, на жаль, я так швидко перемикати увагу не вмію. Падаю на стілець та повертаюсь до подружки. Мені хочеться поділитися пережитим, хочеться розповісти про те, що відчуваю. У душі незрозумілий шторм, та й голова все ще трохи паморочиться.

Але щойно я зустрічаюся поглядом з кузиною Максима — за наказом свекрухи саме вона сьогодні виконує роль моєї дружки — бажання ділитися думками миттєво зникає. Блок, розміром із величезний замок, блокує всі слова на язику.

Я майже не знаю цієї дівчини, може вона, так само як і мати Максима, більше симпатизує тій колишній дівчині Максима, чиє місце я посіла.

Хапаюся за склянку з соком і вдаю, ніби все добре. Рука тягнеться до телефону, що лежить неподалік. Перевіряю, чи немає повідомлень від Маші, моєї найкращої подруги.