Розділ 2. Поліна.

Максим кидає на мене погляд, сповнений прихованого докору. Скидає швидкість та пригальмовує на світлофорі.

— Ми не спілкуємось. Гадки не маю навіщо вона дзвонить.

Відповідь Максима мене дещо заспокоює, але думки про Аріну з голови все одно йти не поспішають. Навіщо ця дівчина нагадує йому про себе, не має гордості чи що? Якби мене чоловік кинув заради весілля з іншою, я б назавжди видалила його номер з телефонної книги та ніколи не дзвонила.

Чи вона таким чином мститься? Думає, що ми через неї посваримося і весілля не відбудеться?

Та ні… Звучить як суцільна нісенітниця.

Намагаюся придушити в собі паростки бентеги. Мені нема жодного діла до дівчини, яка була у Максима до мене. Зараз поруч із ним не вона, а я.

Машина плавно гальмує біля дверей Палацу Одружень. Родичі та інші гості вже вишикувалися вздовж будівлі, зустрічають нас усмішками, спалахами камер та нетерплячими вигуками. Підвищена увага змушує мене нервувати дужче ніж зазвичай.

Я знаю, що не всі, хто прийшов сюди, щиро вірять у нашу з Максимом пару. Дехто, я впевнена, вже робить припущення що до того, як довго протримається наш спонтанний шлюб.

Бо ми не пара, яка перевірила свої почуття часом, виважила бажання створити сім’ю, ми лише об'єднання двох випадково пересічних людей, які вирішили спільно нести тягар відповідальності за нашу майбутню дитину.

Звісно, між нами є певний рівень симпатії, можливо навіть закоханість — з мого боку так  точно вона є — і я сподіваюся, що з часом з цього зернятка ми зможемо виростити  щось справжнє. Кохання. Те, яке буває одне і на все життя.

Максим виходить першим, обходить машину і відчиняє мої двері. Його обличчя знову спокійне і зосереджене. Здається, він вже й забути, що хтось там йому щойно телефонував.

Дбайливо подає руку.

Може й справді дзвінок його колишньої не настільки значущий, як я встигла собі вигадати? Тоді чому він так гостро відреагував на моє запитання? Йому й досі болить?

Раптом я чітко усвідомлюю, скільки ще невизначеності та недомовленості ще існує між нами. Я нічогісінько не знаю про Максима. Ні про його характер, ні про почуття, принципи чи наміри.

Проходимо всередину РАГСу. Намагаюся не зважати на скептицизм в очах Максимової рідні, з ними, на щастя, мені не доведеться жити під одним дахом. Але все одно неприємно.

Концентруюсь на бабусі, вона одна з небагатьох, хто посміхається до мене щиро та тепло, підбадьорливо хитає головою. Її підтримка неначе справжнє золото, так само дорого коштує.

Церемонія ось-ось починається. Чим довше ми очікуємо, тим дедалі більше я хвилююся. Переступаю з ноги на ногу, перекладаю букет нареченої з руки в руку. П’ять хвилин здаються вічністю.

Судомні думки стискають груди, постійно змушують мене сумніватися в правильності власного рішення. Ми точно не поспішили? Ми справді не помиляємось? Може, варто ще місяць чи два пожити просто під одним дахом, без усієї цієї метушні з документами та спільним прізвищем?

Голова паморочиться і в роті все пересихає. У будівлі якось душно, якомога скоріше хочеться опинитися на вулиці. Здригаюсь від раптового доторку Максима, він заспокійливо погладжує рукою мій поперек.

— Нервуєш? — питає тихо.

—  Трохи, — слабка посмішка розповзається на моїх вустах.

Соромлюся від такого тісного контакту, який ще й на додачу приправлений підвищеною увагою оточення. Щоб хоч якось упоратися з тремтінням, несміливо торкаюся пальцями коміра його сорочки, струшую уявні порошинки з білої тканини.

— Не шкодуєш? — На видиху випалюю.

І секунди не витримую наш зоровий контакт, відводжу зніяковілий погляд до його плечей. Сама не знаю навіщо про це спитала. «Бо дурна та нетямуща», — в'їдливо бурмоче внутрішній голос.

— А маю?

Відчуваю, як тіло Максима здригається від короткого смішка. Підіймаю підборіддя та одразу зустрічаюся з його глузливим поглядом.

— Хто ж тебе знає, Максиме, — бурмочу зніяковіло.

З урочистого залу виходить пара молодят. Такі щасливі, показують усім свої руки з обручками, сміються. Хотіла б і я так само…

 Хапаю міцно Максима під лікоть. Разом проходимо вглиб просторого приміщення з високою стелею та величезними кришталевими люстрами. Тутешні стіни прикрашені дзеркалами в золотих рамах та ніжними квітковими композиціями, а до вівтаря веде довга доріжка із білого мармуру. Дорого, як-то кажуть, і бОгато.

Реєстратор встає поряд та з легкою посмішкою вітає нас. Урочистим голосом, привертаючи увагу всіх гостей, вона вимовляє завчені слова про значущість цього дня, розповідає про обряд єднання сердець та наголошує про початок нашого з Максимом спільного життєвого шляху.

Її пишномовні слова про довге життя, про горе та радість, про любов та незламні почуття молодят змушують нас із Максимом напружитися. Обмінюємося розгубленими поглядами, я міцніше стискаю тремтячою долонею його передпліччя. Відчуваю, як під рукавом грають його напружені м'язи.

Коли приходить час сказати заповітне так, у моєму горлі немов грудка каменю виростає. Голос майже зривається, доводиться спершу прокашлятися. Через силу продавлюю ці два звуки, скріплюючи згодою наш союз.