Розділ 1. Поліна

Весілля. Для багатьох дівчат це слово звучить ніби мрія. З ранніх років вони уявляють себе в білій сукні, яка вишита квітами та шовковими стрічками, фантазують як ідуть під руку з тим самим чарівним принцом до вівтаря, як разом вимовляють заповітне «так». Все це — мета, очікування, передчуття, яке підживлює їх щодня.

Мені завжди було складно зрозуміти цю одержимість. Я не кажу, що байдужа до романтики чи уваги, яку жінки отримують у такий особливий день, просто моє життя завжди крутилося навколо іншого. Я мріяла вивчитися на відмінно, влаштуватися на роботу у відому компанію, пробити собі тепленьке місце у цьому непростому світі, де лише одних амбіцій та знань іноді буває замало.

Але життя, звісно, ще той жартівник. Ось чому замість лекцій та зубріння конспектів я зараз перебуваю в готельному номері, серед незнайомих людей, які старанно готують мене до весілля.

— Поспішайте, дівчатка. От-от наречений приїде, — підганяє всіх моя майбутня свекруха.

Перед обличчям кружляють пензлі візажистки, у повітрі витає аромат лаку для волосся та якихось дорогих парфумів, які використовує майстриня з зачісок та стилістка. Трохи далі, біля дзеркала метушиться мати Максима, невдоволено підтискаючи губи та критикуючи кожну деталь: мій макіяж, сукню, туфлі, колір букета, та навіть стрічку, яку вплітають мені у волосся.

У кутку на кріслі сидить моя бабуся, дивиться сумними очима. «Потерпи, Поліно, скоро все мине» — ніби шепоче вона мені.

Скоро приїде Максим, і ми поїдемо до РАГСу, щоб поставити підписи на акті про шлюб. Я дотепер шокована тим, як стрімко змінилося життя. Одна літня ніч, яка не віщувала нічого серйозного, виявилася значно вагомішою, ніж  я могла собі уявити. Вона пов'язала нас із Максимом на довгі роки.

Сьогодні розпочався дванадцятий тиждень моєї вагітності. Коли я зізналася Максиму  про свій стан, він збирався одружитися з іншою. На дівчині, яку всі навколо вважають за ідеальну партію — красуня з модельною зовнішністю, дочка одного з близьких друзів сім'ї, і яку, як мені казати, обожнює його мати.

Мати Максима і зараз була б не проти обміняти мене на неї, та тільки не наважується суперечити синові. У їхній родині заведено, що як чоловік скаже, то так і має бути.

І я, якщо чесно, навіть не знаю, добре це чи погано.

Попри рішення Максима, для всіх його родичів я чужинка, яка свавільно зайшла до них у дім та захопила половину їхніх кімнат.

Підіймаю очі та дивлюся на своє відображення. Елегантне біле плаття А-силуету зі спідницею, що струмує мов річка вздовж стегон, вміло приховує мій ледь помітний животик. Вишите біле мереживо неначе виноградні лози обплітає мої плечі та спину, акцентуючи на довгій шиї та тендітних руках.

Почуваюся у ньому дивно. Здається, ніби воно не моє, а якоїсь іншої дівчини. Обережно щипаю собі за зап'ястя. Це все ж не сон. Я справді сьогодні виходжу заміж.

— Ти дуже гарна, внученько, — хитаючи головою, бурмоче бабуся, що підійшла до мене. Вона тримає мене за руку, гріє лагідним поглядом. — Як шкода, що твої батьки не дожили до цього дня. Ти ж мов справжня принцеса сьогодні. Не бійся нічого, Поліно. Все обов'язково налагодиться, — додає вона філософськи, витираючи зі щік сльози.

Так, зараз все не так, як я планувала, але, можливо, згодом стане легше.

З коридору доноситься гомін чоловічих голосів. Серце вистрибує з грудей. Перестаю дихати, щойно у номер заходить Максим. Впевнений, суворий і непохитний. У його зіницях з'являється незрозуміла іскра коли він помічає мене. Не встигаю розгледіти її до ладу, як свекруха відразу гукає сина до себе.

Вдруге Максим не дозволяє нікому себе відірвати, розглядає мене стільки часу, скільки йому треба. Повільно окреслює вигини моєї талії, ковзає по майстерно зшитому ліфу, не обділяючи увагою ключиці, що випирають вперед, та голу шию.

Ми стоїмо за метр одне від одного, але я все одно відчуваю усі його «дотики». Червоніють від такої прискіпливості не лише мої щоки, а й шия, вуха та навіть потилиця.

— Ти дуже гарна, Поліно.

Хрип у його голосі та кадик, що нервово смикається, не дають засумніватися в тому, що наречений більш ніж задоволений побаченим.

— Дякую, — несміливо усміхаюся у відповідь.

— Готова? — підморгує він, простягаючи розкриту долоню.

Зробивши глибокий вдих, я впевнено киваю. Готова. Мабуть. Не знаю. Можливо. Зовсім трохи боюся. Фотограф засліплює всіх яскравим спалахом камери, номер миттю заповнюється гомоном голосів та метушливими рухами.

Нам час їхати.

Кладу руку поверх його засмаглих пальців, моя бліда шкіра на контрасті здається ще білішою. Сироти біжать тілом, варто тільки нам доторкнутися одне до одного.

Переплітаємо пальці. Що ж, погнали. Відступати більше нема куди.

Оточені гостями та родичами, ми йдемо до машини. Надворі світить яскраве сонце, що не часто побачиш наприкінці жовтня, але я чомусь все одно здригаюся. Я все ще не усвідомлюю, що це життя тепер моє, що тепер я не гостя на чужому святі, а та, на честь кого це свято організоване.

У машині напруга між мною та Максимом стає відчутнішою. Він сидить за кермом, а поряд на пасажирському. Наші дружби їдуть окремою автівкою з фотографом та моєю бабусею. Якби не білосніжна сукня та бутоньєрка на піджаку Максима, то й скажеш, що сьогодні в нас весілля.