Розділ 12

Розділ 12

Дверцята шафи відхилялися повільно, наче їх штовхала чиясь невидима рука. Це було схоже на якийсь кадр із фільму жахів, та ще й скрип був дуже неприємний, наче хтось проводив ножем по склу, кошмарним звуком різав по живому по її нервах та вухах. Єва заціпеніла, боячись навіть дихнути, вона навіть, смішно комусь сказати, чекала, що з темряви шафової порожнечі на неї вистрибне якийсь черговий нічний кошмар, бо враховуючи події цього дня, вона б цьому вже не здивувалася.

І це сталося! Їй під ноги впало щось темне й пухнасте. Єва аж підскочила від несподіванки. І навіть рота відкрила, щоб зарепетувати від жаху, але в останній момент стрималася, побачивши, що це таке.

Це була перука. Довге чорне волосся впало і безформним віялом розсипалося по підлозі. Очевидно, вона не помітила цієї перуки, і та зісковзнула з верхньої полиці. Схопившись за серце, дівчина задихала часто, намагаючись заспокоїтися. Трясця! Так й інфаркт можна отримати від переляку!

Єва нагнулась і підняла перуку. Її пасма були шовковистими й приємним на дотик, майже як справжнє волосся. Але все одно тримати її в руках було дещо огидно, бо ця чорна перука, дуже схожа на справжнє волосся, виглядала як чийсь чужий скальп. Точно, якісь рольові ст театральні ігри тут відбуваються…

Єва кинула перуку назад на верхню полицю в шафі і, прокрутивши ручку, зачинила дверцята так, щоб вони не змогли відчинилися. Її трохи занудило. Чи то далося взнаки те, що вона сьогодні не снідала, чи то від нервувань, які ще більше посилилися після того, як вона прочитала той дивний напис на стіні.

«Тікай.., — прошепотіла Єва сама собі. — Та я уже бачу що треба брати ноги в руки. Але як і куди втікати, якщо двері на замку? А за ними невідомо хто є хто? І невідомо, що тут відбувається. Я не можу втекти, поки все не виясню…»...

Вона пройшла до комп'ютерів, спробувала їх увімкнути, але всі були запаролені. Ну, вона навіть не сумнівалася в цьому, але спробувати треба було. Потім дівчина повернулася до кушетки і схопила Статут. Тепер він не здавався їй просто книжкою з правилами, а був єдиним поки що способом зрозуміти логіку божевільних людей, які тут вчилися й викладали. Адже Адріан прямим текстом сказав, що у Статуті є розгадка. І тут було не так багато сторінок, як здалося раніше, хоч він і мав більше тексту, ніж той папірець, який лежав на столі у її кімнаті. 

Година минала за годиною. Єва вчитувалася в кожне слово, намагаючись знайти в сухому тексті натяки, про які говорив Адріан. «Студент зобов’язаний припинити опір…», «довіра Куратору — єдиний шлях до стабільності…», «лідерство вимагає кращих із кращих…», «у твоїх руках майбутнє країни…»… Чим більше вона читала, тим більше нічого не розуміла. Навіть навпаки, зрозуміла багато чого!  Дівчина тепер була твердо впевнена в одному: Статут Академії святого Джуліана не вчив лідерству чи перемозі, як акцентувалося на кожній сторінці, а він вчив здаватися, припинити опір і покластися на вчителів та Кураторів…

Вона, читаючи й запам'ятовуючи дурні правила, спочатку прилягла на незручній кушетці, а потім і заснула там, зморена після нервувань останніх годин і незвичної втоми. На грані сну та яви Єва раптом зловила у своїй голові туманні спогади-продовження про вчорашню ніч в “Оніксі”. Наче її хтось там кладе на диван і вкриває пледом, і комірець від піджака неприємно тисне їй у шию... І диван шкіряний та холодний, але плед зігріває, і холод минає швидко… Хто ж то її вкривав? Щось було не так у всьому тому спомині, щось невловимо прагнуло вистрибнути на поверхню свідомості, але їх думка на грані сну так і не сформувалася, бо Єва провалилася в сон…