Розділ 3

Розділ 3

Їдальня Академії святого Джуліана вибила Єву з колії. Вона очікувала побачити щось на кшталт армійської кухні з довгими столами й запахом хлорки, а потрапила в дорогий ресторан. Білосніжні скатертини, срібні столові прибори, кришталеві келихи, все тут було страшенно дороге і стильне. Стильне у старому дусі, можна було сказати, що навіть антикварне.

За столами сиділи студенти. Їх було справді небагато, вона так зрозуміла, що разом із нею всього сорок чотири людини. Вони виглядали, як золота молодь на відпочинку, були спокійні, доглянуті, навіть доречні тут у цій своїй ідеальній чорній формі. У залі чулися тихі розмови, легкий сміх і дзвін посуду. Усе виглядало настільки демократично і по-європейськи, що Єва на мить навіть засумнівалася, чи не приверзлися їй ті крісла за ширмою в приймальному покої, який скидався швидше на тюремне приміщення.

— Сідай сюди, — Ліза потягнула її за руку до столу, де вже стояли дві тарілки з їжею та срібна підставка, на якій було написано їхні номери, сорок третій і сорок четвертий. — Запам'ятай, це наш стіл. Добре, що ми не запізнилися! Тут із цим дуже строго, бо якщо не прийшла вчасно, то залишишся голодною.

Єва сіла і поглянула на запіканку. Вона виглядала як витвір кулінарного мистецтва, полита якимось ніжним соусом і прикрашена цукатами. Дівчина відрізала шматочок, спробувала і ледь не поперхнулася від вибуху смаку в роті. Це було до біса смачно! Набагато краще за те, що подавали в багатьох елітних закладах, де вона бувала з друзями чи батьком.

— Гм, — буркнула вона, намагаючись не показувати задоволення. — Кухар у вас точно не з дешевих. А де вчителі? Чи в них окрема їдальня? Ніхто не стежить за порядком в дальній? Та наглядачка, що привела мене в мою кімнату, була схожа на тюремницю. Я думала, що й тут хтось буде стежити за порядком...

— Тут немає вчителів, Єво, — Ліза говорила невимушено, але якось надто зосереджено розрізала свій шматок запіканки, опустивши погляд. — Ми... е-е-е... самі собою керуємо. У кожного своя зона відповідальності. Нам довіряють.

— Довіряють? — Єва скептично примружилася, оглядаючи залу. — Швидше, схоже на те, що всі просто дуже добре вимуштрувані.

Ліза промовчала.

Двері їдальні вчергове відчинилися, впускаючи ще одного студента. Єва раптом зауважила, що розмови за столами хоч і не припинилися, але якось дивно змінили тон, стали тихішими, наче всі навколо миттю переключили увагу на того, хто увійшов, але намагалися не показати виду.

Єва якраз сиділа обличчям до вхідних дверей, тому добре змогла роздивитися того, хто увійшов до їдальні. Це був високий вродливий молодий чоловік без піджака, у темно-синій сорочці з підкоченими рукавами, що відкривали міцні передпліччя. Він мав років двадцять п'ять чи тридцять, але не виглядав як молодий викладач, швидше, як один зі студентів. Проте в його рухах було стільки впевненості та якоїсь лінивої сили, що Єва мимоволі затримала на ньому погляд довше.

Хлопець повільно йшов між столами, кидаючи короткі репліки іншим студентам, комусь кивнув, комусь посміхнувся. Усе виглядало абсолютно нормально й природно, але Єва і побачила, і відчула, що Ліза поруч із нею дуже напружилася.

Чоловік наблизився і зупинився біля їхнього столу.

— О, я бачу нове обличчя в Академії святого Джуліана? — запитав він, дивлячись прямо на Єву. Голос був низький і приємний, з легкою хрипотою. — Ти новенька? Як тебе звати?

— Єва, — коротко кинула дівчина. — А ти тут хто? Теж по гранту чи батьки віддали на перевиховання? Такий великий хлопчик і так погано себе поводив? Ай-ай-ай! Як негарно! — зіронізувала вона. 

Ліза ледь не поперхнулася чаєм, який якраз пила. Кілька студентів за сусіднім столом на мить замовкли, вичікувально дивлячись на них.

Чоловік ледь помітно всміхнувся. У його темних очах промайнув інтерес, який Єві зовсім не сподобався.

— Ну, я ні те, ні інше. Можна сказати, я тут стежу за тим, щоб ніхто не нудьгував і всім було весело, — він невимушено сперся руками на стіл, нахиляючись до неї. — Тобі смакує запіканка? Наш кухар дуже старається, особливо для сорок четвертого номера, — кивнув він на срібну табличку з номерами на столі. 

— Можна їсти, — відрізала Єва, витримавши його погляд. — Але ти не назвав свого імені, це по-перше, а по-друге, я не знала, що клоунів беруть у штат вищих навчальних закладів. Це якісь нові закони зараз у системі освіти? Ох, я все пропустила, — поцокала вона знущально язиком, — не цікавилася якось цим питанням, бо школу закінчила вже досить давно.

Хлопець примружив очі, і його погляд став холодним і злим. 

— Ти помилилася, крихітко, я не клоун, я джокер*. А це різні речі, якщо розумієш, про що я кажу.

Він випрямився і глянув на Лізу, яка сиділа, втупившись у тарілку.

— Лізо, сподіваюся, ти допоможеш подрузі освоїтися. У нас сьогодні ввечері збори в «Оніксі». Буде цікаво. Приведеш її з собою.

— Добре, — швидко відповіла Ліза, так і не піднявши очей.

Коли він пішов далі, Єва повернулася до сусідки і спитала:

— Хто це такий? Красунчик, звичайно, але веде себе так, ніби він тут не студент, а ректор.

Ліза нарешті видихнула і відсунула від себе чашку з чаєм. Її обличчя було блідим.