Розділ 2

Розділ 2

Пані Торнтон вела Єву довгим коридором. Стіни тут були пофарбовані у приємний бежевий колір, на підлозі лежав світлий кахель, а двері, котрі вони оминали, мали дивне подвійне нумерування. Нарешті наглядачка зупинилася біля дверей, на яких висіли дві металеві таблички: «43» та «44».

— Твоє ліжко праворуч. Статут академії лежить на твоєму столі. Раджу вивчити його досконало, якщо не хочеш завтра мити підлогу в усьому крилі. По обіді ректорка Діонісія особисто перевірить знання статуту, — пані Торнтон штовхнула двері й, не чекаючи відповіді, пішла геть.

Єва зайшла всередину, очікуючи побачити щось на кшталт в’язничної камери, але кімната виявилася досить світлою і сучасною. Два ліжка, дві шафи, два столи ліворуч і праворуч — усе стояло симетрично і до нудоти правильно.

На одному з ліжкок, ліворуч, закинувши ноги на бильце ліжка, лежала дівчина. Злегка повненька, кругловида, з круглими окулярами на кирпатому носику. Вона щось жваво писала у блокноті, але як тільки Єва увійшла, то підскочила, наче її блискавкою вдарило. Миттю запхала блокнот під подушку і схопилася на ноги.

— Ого! Ти нова сусідка?! — дівчина щиро усміхнулася. — Привіт! Я Ліза. А тебе як звати? Нарешті когось до мене поселили! Самій трохи страшно!

— Єва, — буркнула Єва, сідаючи на своє ліжко. —  І я тут ненадовго. Батько перебіситься і забере мене з цього пацючника максимум за тиждень.

Ліза сплеснула в долоні, ігноруючи похмурий тон нової знайомої.

— О, тебе теж тут перевиховують? Ха-ха! Половина студентів Академії потрапила сюди саме у виховних цілях. І тепер вчаться, як скажені! Я б не була так упевнена, що за тиждень ти вийдеш звідси! — дівчина поправила окуляри, які постійно сповзали їй на кінчик носа. — А я тут по гранту. Виграла конкурс, здала купу тестів... Думала, Академія святого Джуліана — це квиток у щасливе майбутнє, золота елітна освіта і все таке…

Дівчина сіла на стілець і знову поправила окуляри. 

— І як воно, твоє щасливе майбутнє? — Єва скептично поглянула на просту форму на Лізі. — Поки що мені все змахує на дешевий інтернат. Тут завжди так… е-е-е… чорно? — махнула вона на справді чорні штори на заґратованому вікні. 

Ліза на мить завагалася. Її весела усмішка на секунду згасла, але вона швидко повернула собі безтурботний вигляд.

— Та ну, звикнеш! Всі звикають. Годують нормально, бібліотека величезна. Вчитися і дивитися фільми можна скільки влізе. Головне, не нариватися на неприємності й не бісити… е-е-е… Адріана.

— Адріана? — Єва примружилася. — А це хто такий? Вчитель?

Ліза раптом схопилася на ноги й підбігла до своєї шафи, відчинила її і відвернулася до полиць, роблячи вигляд, що дуже зайнята пошуком якоїсь речі.

— Треба знайти чисті шкарпетки, — пробурмотіла вона неначе сама до себе. — Зараз буде дзвінок на вечерю. А вихователі й куратори стежать, щоб у всіх був акуратний вигляд,  — пояснила Єві, яка здивовано спостерігала за нею. — А Адріан — це куратор. Не мій. У мене інший. Валленберг його прізвище. Може, чула? Його батько відомий олігарх. Його всі знають…

Дівчина кинула порпатися в шафі й обернулася до Єви.

— Слухай, Єво, а де твої речі?

— Немає, — розвела руками дівчина. — Мене за наказом батька забрали вчора просто з вечірки! Уявляєш? У подруги був день народження, і ми круто тусувалися, а потім — бац! Заходять троє охоронців, хапають мене попід руки і запихають в машину. Я думала, що то викрадення, адже у батька чимало ворогів, але вийшло он як! Йому, виявляється, набридли мої “гульбища і розпуста”, як він сказав мені по телефону, перш ніж його в мене відібрали ті амбали. Вирішив перевиховати і змусити "прочитати хоча б яку-небудь розумну книгу”! — Єва перекривила, очевидно, голос батька, зробивши свій грубим і неприємним. — І сьогодні я вже тут, у цьому богами забутому місці! Навіть речі не дозволили взяти. А тут змусили нап’ялити цей кошмар, — вона вказала на свою чорну форму. — Чорт, я одягнена, як трунярка! Хтось би з моїх знайомих побачив, то були б у шоці!

— Шкода, — зітхнула Ліза. — Як правило, якщо хтось із речами сюди потрапляє, то привозить інколи цукерки. Я їх дуже люблю, будь-які. Але тут немає. А мені ще й спецдієту призначили. Думала, може, в тебе десь завалялася хоча б одна… Дуже хочеться…

— Гм. Лізо, ти мені зуби не заговорюй! — Єва піднялася з ліжка  і підійшла ближче до сусідки по кімнаті. — Цей Адріан. Він хто насправді? Чому ти боїшся про нього говорити?

Ліза відвела погляд.

— Я… е-е-е… не боюся. Просто тут не прийнято пліткувати... Повір, краще просто мовчи і роби, що кажуть. Так простіше… І взагалі, сама його побачиш і познайомишся незабаром…

— Простіше — це не для мене, — відрізала Єва, зиркнула на Лізу з підозрою, але далі випитувати не стала,  відійшла до вікна. — Я не збираюся бути зручною ніде і ні для кого!

За вікном виднівся ідеально підстрижений газон, далі високий кам'яний паркан, а за ним гори… Академія святого Джуліана виглядала як неприступна фортеця у горах. Отака у Єви склалася асоціація, поки її сюди везли.

Раптом у коридорі пролунав гучний дзвінок.

— Вечеря! — вигукнула Ліза, швидко захряснула дверцята шафи, геть забувши про чисті шкарпетки, і поспішила до виходу. — Ходімо швидше. Запізнюватися не можна! Знімуть бали! Сьогодні четвер, а значить, дають запіканку, вона тут нічого так. Головне, не розмовляй голосно в їдальні, добре? Для тебе ж краще!