Розділ ХХІ. "Прощавай, Глен"

-    Як вона? – спитала Ліз Глена, увійшовши до вітальні.

-    Спить, - відповів він, - спить, і до сих пір не вірить в те, що їй довелося побачити…

-    Її можна зрозуміти, - присівши поряд з ним на диван, сказала Ліз.

-    Ти як? – спитав Глен сестру.

Ліз скривила губи.

-    Якщо не заглиблюватися в подробиці, то терпимо.

-    Дуже болить?

-    Та ні, нормально, - усміхнулася Ліз, - ти то як себе почуваєш?

Глен перевів дихання і стиснув руки в кулаки.

-    Не живий і не мертвий. Нічого не розумію і до сих пір боюсь повірити в те, що… - заховавши обличчя під долонями, він запнувся.

Ліз співчуваючи, обійняла його за плечі і зітхнула.

-    Глен, я розумію, тобі дуже боляче. І в моїй душі коїться щось незрозуміле, але, це потрібно пережити.

-    Ліз, чому ти дозволила їй піти на таке? – намагаючись не плакати, спитав Глен.

Ліз винувато примружилася.

-    Я знала, що ти спитаєш мене про це, і, якщо чесно, я не знаю, що тобі відповісти, як пояснити, щоби тобі не стало ще гірше…

-    Вона розуміла мене навіть тоді, коли я кричав на неї. Вона підтримувала мене навіть тоді, коли я не заслуговував цієї підтримки. А тепер – вона покинула мене і нічого не пояснила, нічого не розказала. Вперше, вона приховала щось від мене, і заради чого?! – сам себе запитав Глен, - заради того, щоби знову врятувати мене!

Із очей Ліз хлинули сльози. Глен міцно стиснув її в обіймах.

-    Нам буде дуже її не вистачати, - промовила Ліз, - вона залишиться в наших серцях навіки. Глен, вона любила тебе більше за життя, і, признатися, мені шкода, що ти бачив її тільки в якості друга.

-    І мені шкода…тепер я це зрозумів, - прикусивши нижню губу зубами, сказав Глен.

-    До речі, - раптом згадала вампірша, - Іві просила передати тобі, щоби ти, коли все скінчиться і ми повернемося додому, зайшов до її кімнати.

-    Для чого? – розгубився він.

-    Я не знаю, але вона просила.

-    Добре, звичайно я піду, - підвівшись із дивану, сказав Глен, - а ти подивися, як там Емілі, чи спить…

-    Добре.

Глен піднявся наверх і пройшов довгий коридор. Він не сміливо повернув ручку дверей. Увійшовши до кімнати, він запалив світло і повернув ключ в замковій щілині. Озираючись навкруги, він не помітив нічого незвичного. Все виглядало як завжди: акуратно зібране ліжко, все покладено на свої місця. Глен ступив ще кілька кроків і подивився в дзеркало. У відображенні він помітив папір, який лежав на комоді. Він підійшов ближче і подивився на нього. Це був лист – прощальний лист Іві, адресований саме йому. Влаштувавшись зручніше у ліжку, Глен почав уважно вивчати вміст паперу. На ньому, красивим, гарним почерком було викладене наступне.

                                              “Дорогий і милий мій Глен!

Якщо ти зараз читаєш цього листа – значить, скоріш за все, мене вже немає на світі.

Перед тим, як щось тобі пояснити, я хочу попросити у тебе пробачення за те, що так не добре із тобою вчинила, не розповівши тобі про свій план. Я із самого початку знала, що почувши таке, ти будеш проти, але, як сам ти зараз, мабуть, розумієш – виходу із цієї ситуації дійсно не було, і потрібно було чимось жертвувати. От і я вирішила, не задумуючись, пожертвувати саме собою, щоби врятувати тебе, Ліз і твою кохану Емілі! Я не могла допустити, щоби ти страждав, втративши її!

Надіюсь, що все пройде добре і ми зможемо знищити Гудвіна і його незамінну помічницю. Я вірю, що зможу тебе захистити, тому що люблю тебе більше за власне життя! Я все зроблю для того, щоби ти нарешті був щасливий із тою людиною, з якою ти бажаєш розділити вічність! В останній раз, я вдячна долі за те, що вона подарувала мені тебе – знаючи тебе, я знайшла сенс життя, я стала рішучою і сміливою. За це тобі велике спасибі, мій милий, любимий Вампір! На останок прошу – не тримай зла не Елізабет. Вона була проти мого плану і їй було складно приховувати все від тебе, адже, це вона зробила заради мене і нас усіх. Моєю головною метою було врятувати Емілі, і Ліз мені в цьому дуже допомогла, як, втім і ти…

Я кохаю тебе, Глен! І завжди буду кохати, не зважаючи ні на що! Можливо, я і померла, але просто знай, що я завжди поруч. І, якщо, тобі коли-небудь захочеться із кимось поговорити – просто згадай мене і говори – я обов’язково почую тебе.

                                                                                                  Навіки твоя, Іві”

***

             Дочитавши до кінця, Глен поклав листа на груди і повернувшись на бік, ткнув обличчям в подушку.

Ліз стояла за дверима і відчувала його нестерпний біль, який пронизував його із ніг до голови. Увійти вона не наважалися. Він повинен був пережити це самостійно, як і Ліз.

Вона тихо спустилася на перший поверх і присіла біля каміну.