Розділ ХХ. "Затишшя перед бурею"

Я обережно сунула дерев’яний кілок позаду себе в джинси і, щоб прикрити його, поверх легкого светру, одягла теплу, чорну кофтину із капюшоном. Пляшку із отрутою я поклала в передню праву кишеню джинсів, а амулет в ліву кишеню кофти, щоби якнайшвидше до нього дібратися, коли він знадобиться Емілі.

Акуратно зібравши волосся в густий хвилястий хвіст, я туго затягнула його чорною гумкою і, усміхнувшись самій собі в дзеркало, сказала.

-    Ну що, Іві Салліван? Ти так мріяла жити життям вампірів. Ну от – отримуй сповна! Пора!

Зачинивши за собою двері вже колишньої кімнати, я швидко попрямувала до низу. Лізі і Глен, теж зібравшись, стояли мовчки у вітальні, біля каміну і обидва дивилися, як догорає останнє полум’я.

Увійшовши до вітальні, я як можна ширше і правдоподібніше натягнула на лице усміхнену маску.

-    А чого ви всі такі сумні? – голосно спитала я, - таке відчуття, ніби помирати зібралися!

Ліз невдоволено хмикнула. Глен грубо кинув на мене свій погляд.

-    Не смішно…

-    А що, плакати накажете? – промовила я, - словом, на вже час.

Елізабет підняла голову у верх над каміном і подивилася на годинник.

-    Наближається північ…йдемо.

Ми всі попрямували до виходу. Я в останній раз обернулася, щоби запам’ятати, як виглядає будинок. Ліз помітила це і опустила вниз повіки. Я чудово розуміла, що зараз їй складніше за всіх: вона знає правду. На відміну від Глена, вона знає, що я насправді не виживу – і нема ніякого виходу. Вона намагалася триматись і тому виду абсолютно не придавала. Головним на цей момент було – щоби Глен нічого не запідозрив. Відійшовши трохи від дому, Ліз тихо сказала.

-    Глен, тримай ключі від мого джипу і будь-ласка підвези його сюди, а ми тут почекаємо…

Глен, нічого не відповівши, покірно взяв ключі і блискавкою зник за дверима гаражу. Я була вдячна Елізабет за те, що вона зрозуміла мене без слів.

-    Про що ще ти хотіла мене попросити? – ледве рухаючи губами, промовила вона.

Не втрачаючи ані хвилини, я впритул підійшла до вампірши і прошепотіла їй на вухо.

-    Перекажеш Глену, щоби він зайшов до мене в кімнату, після того, як все закінчиться і ви будете в безпеці, добре?

-    Добре, я передам йому твоє послання, - кивнула Ліз.

Я обійняла її.

-    Я вас дуже сильно люблю! Все буде добре.

-    Але не для тебе…

-    А це ми ще побачимо!

Помітивши світлі фари машини, Ліз пішла на зустріч Глену. Я послідувала її прикладу. Повернувши вкінці вулиці на право і проїхавши десь два із половиною квартали, ми опинилися біля Собору св.Марка. Машину Глен залишив на сусідній вулиці, і ми пішки попрямували прямо до старої каплиці. Каплиця, як втім, і Собор були зовсім не першої свіжості. Стара споруда із елементами гротеску. Високі, зверху гострі колони із сірого каменю, височіли мало не до небес. Вікна були вельми довгими у довжину і вузькими в ширину. Подекуди можна було помітити, що вони були розділені на дві частини дерев’яними палицями.

Каплиця практично нічим не відрізнялася від конструкції собору, тільки от на самій верхівці був розташований величезний годинник округленої форми. На жаль, вже не робочий. Вікна вибиті, а арки наполовину зламані.

-    Вони вже тут, - піймавши носом повітря, сказала Ліз, - і з нетерпінням чекають на прибуття гостей.

-    А Емілі? – спитала я у Глена.

-    Вона теж десь поряд, - не зводячи очей із каплиці, відповів він.

-    Тоді йдемо в середину, - промовила я і ми всі троє, в один крок, рушили до вибитої двері. Глен уважно дивився по сторонам.

Зразу біля входу на нас чекали старі сходи – ведучі на другий поверх. Я із побоюванням подивилася на Ліз.

-    Вони де?

Ліз кивком підборіддя показала мені на сходи.

-    Вони там, наверху…

Я кинулася вперед, але чиясь важка рука, встигла стиснути моє плече. Обернувшись, я питально подивилася на Глена.

-    Ні, вже будьте ласкаві, - серйозно промовив він, і ступив на сходи першим.

Далі пішла я і за мною, обертаючись по сторонам, послідувала моя вампірша. Ступивши на останню верхню сходину, Глен із легкістю двинув рукою залізні, злегка заіржавілі двері.

Ми увійшли в середину і опинилися у великій кімнаті. Практично порожній і покинутій. По її краям ми помітили зламані лежачі стільці, і ще якийсь, із дозволу сказати – застарілий мотлох. На оголеному довгому дроті, зверху, одиноко, висіла лампочка. На подив – робоча, але світила вона якось тьмяно і частково мигала.

Помітивши в самому кінці Електру і, як я зрозуміла, Гудвіна, я сміло попрямувала вперед. Мене бив озноб і топило холодною парою, але я ні в якому разі не повинна була показати, що боюся. Признатися, мені самій вже набридло перебувати в такому стані, тому обличчя я зробила самим без емоційним і сміло крокувала все ближче і ближче. Поки в моїй владі знаходився амулет, боятися, що Електра наважиться залізти в мої думки, не було смислу. На даний момент це було хорошою перевагою і грало на нашу користь.

Дійшовши десь до середини кімнати, ми зупинилися майже в декількох метрах від Гудвіна і його подружки. Він інтелігентно розвів руками на знак привітання.

-    Яка чудова ніч, чи не правда, дорогі гості? – спокійним тоном промовив Джейс. – І як тут прекрасно. Це місце нагадує мені давні, добрі часи, чи не так, мила Елізабет?

Зіниці Ліз злегка розширилися, але вона навіть на смикнулася, а тільки холодно відповіла.

-    На рахунок добрих часів…кхм…тут я насмілюсь з тобою посперечатися, Джейс…

Гудвін вдоволено підняв підборіддя.

-    М-м-м, - повільно протягнув він, - пройшло вже двісті років, а ти так само сміле дівчисько, готове знову зрадити і виступити проти мене.

Ліз вищирилась в зловісній усмішці.

-    Зрадити? – перепитала вона, - у-у-у, а ти, як я подивлюся, зібрав вельми чесну команду біля себе, - переводячи погляд в бік Електри, сказала Елізабет.

Електра злобно висунула верхні білі ікла, але робити нічого не збиралася. Джейс спантеличено розвів руками.