Розділ XVIII. "Отруйна суміш"

Кімната горища була досить маленькою, але затишною. Як мені здалося, тут не було нічого зайвого. Все мало своє місце: два комода, круглий стіл, чотири шафки, наповнені різними речами доверху. По ліву сторону від мене дві шафи, розташовані по куткам, як і інші дві по інший бік кімнати, були напхані виключно книгами, і, по видимості – дуже старими книгами. Це було легко визначити, та як палітурки кожної, були не першої свіжості. На деяких палітурок не було зовсім.

В наступних двох шафах, біля яких зараз знаходилася Ліз, я помітила баночки різних розмірів, у яких зберігалися, напевно, трави і настоянки. Серед них, Ліз як раз намагалася знайти потрібні, для виготовлення “отруйної суміші”. Щоби не заважати, я тихенько присіла на стільчик і оперлася ліктями на стіл.

Згодом, Елізабет, все-таки повернулася до мене, підійшла до столу і поклала на нього чотири маленьких, з мішкуватої тканини, мішечків. Не важко було здогадатись, що в них знаходилося. Відкривши дверцята шафки, Лізі вийняла із неї невелику миску зі ступою і скляну пробірку. Все це вона теж обережно поклала на стіл. Я мовчала і зосереджено слідкувала за всіма рухами Ліз. Нарешті, вона перестала бігати по кімнаті, і теж присіла біля мене на саморобний табурет.

-    Отже, у нас є все необхідне. Можемо починати.

Я повільно закивала головою.

-    Що мені робити? – спитала я.

Ліз взяла один із мішечків, лежачих на столі, розв’язала мотузку і, висипавши перший вміст в миску, відповіла.

-    Поки що нічого. Для початку, мені потрібно перемолоти всі трави почергово в порошок, а потім – знадобиться трохи крові…

Я розширила зіниці.

-    Крові? Для чого?

Ліз невдоволено фиркнула.

-    По-перше – так потрібно, по рецепту, а по-друге – ти як збираєшся його пити, Іві? Заштовхувати перемелені трави в гортань, чи може, колою запивати? – вона розсміялася, - порошок спершу повинен змішатися із тою кров’ю, в яку потім потрапить і розповсюдиться по всьому тілу. Повинна статися реакція. Яка? – не знаю, не питай, самій цікаво. Але пам’ятаю, Марк казав, що коли людська кров і суміш возз’єднаються – зміниться колір зілля, тобто, воно не залишиться червоним, за рахунок кольору крові. Яким воно стане, ми дізнаємося після того, як змішаємо всі необхідні інгредієнти.

Уважно вислухавши все, що сказала Лізі, я зітхнула.

-    Зрозуміло. Мовчу…

-    Ой, оптимістка, - тихо промовила вона.

-    І як довго ти будеш його робити?

Ліз кинула задумливий погляд в сторону дверей.

-    До тих пір, поки суміш не стане однорідною масою, тобто, порошком. Далі, я займуся тобою. До речі, Іві, поки я зайнята, ти можеш займатися приготуванням “лже-амулету”, - між іншим, порадила Ліз.

-    Ну так, - кивнула я, - ти права, а то від неробства, я починаю якось нервувати. Потрібно вбити час.

-    Згода, - відповіла Ліз, - можеш працювати тут, заважати не будеш.

-    Добре, дякую.

Спустившись із горища і іще раз, заглянувши до кімнати Елізабет, я знайшла все для того, щоби змайструвати амулет, і знову повернулася назад. На мій подив, другий амулет був виготовлений практично за півгодини, так як в мені були присутні натхнення і азарт – зробити все швидко і в кращому вигляді.

До цього часу, Лізі як раз закінчувала зі своєю сумішшю.

-    Ну як? – піднявши ланцюжок із пером у повітря, спитала я Ліз.

Вона щиро посміхнулася.

-    Чудово, Іві! Признатися, він майже нічим не відрізняється від оригіналу!

-    Ну а як! – самовдоволено вимовила я, - як не крути, старалися…

-    І не дарма! – знову похвалила Ліз.

Я вдячно кивнула і посміхнулась. Після того, як я зробила “лже-амулет”, Елізабет важко видихнула із легень повітря і забрала руки зі столу.

-    Все готово, - промовила вона, - залишилося тільки змішати зілля із твоєю кров’ю і налити в цю скляну пробірку.

Я злегка напружилася, коли помітила, що Ліз, підвівшись із табурету, вийняла із дерев’яної шафки великий ніж. Мої руки затремтіли, але я, щоб не подавати виду, швидко сховала їх поміж ніг. Ліз радісно подивилася на мене і протягнула ліву руку.

-    Давай долоню.

-    Як-к-ку долоню? – розгублено, із тремтінням в голосі, спитала я.

Лізі тихо розсміялася.

-    Та не бійся ти, - намагалася заспокоїти мене вампірша, - я візьму від тебе лишень декілька крапель, щоб утворилася із трав'яного порошку густа рідина. Так, буде не приємно, я не заперечую, але ти просто розслабся і попробуй не думати про це. Я, в свою чергу, постараюсь як можна скоріше все закінчити.

Перевівши дихання, я сміло протягнула їй праву руку. Ліз міцно стиснула її своєю рукою і перевернула, щоби бачити мою долоню.

-    Готова? – спитала мене Лізі.

Я захихотіла.

-    А ти?

Ліз мило підмигнула лівим оком.

-    Не турбуйся, я не голодна!

-    Тоді готова, - вдоволено закивала я.

-    Закрий очі і розслабся, - ще раз попросила Ліз і піднесла ніж до моєї долоні.

Я покірно прикрила повіки і прикусила, на всякий випадок, нижню губу. Все трапилося за лічені секунди. Я навіть не встигла відчути біль. Як і обіцяла, Ліз зробила все блискавично швидко і, на щастя, безболісно. Втративши страх, я відкрила очі. Вампірша горизонтально перевернула мою руку і, злегка стискаючи її, спостерігала, як густі краплі багряної крові спадали в миску.

-    Що-небудь відчула? – поцікавилася Елізабет.

Я негативно кивнула.

-    Ні, навіть не встигла зрозуміти, що трапилося.

-    Я ж говорила, що зроблю все в кращому вигляді…от, - сказала вона, - досить крові, залишилося розмішати і помістити в пробірку.

Притиснувши долоню до себе, тільки зараз я відчула неприємне поколювання. Помітивши, що кров не хоче зупинятися, я подивилася на Ліз.

-    Потрібно чимось перев’язати поріз, а то кров щось активно виливається із мене.

Не відволікаючись від перемішування молотих трав із червоною рідиною, Ліз спокійно сказала.