Розділ XVII. Електра і оберіг

Ми досить швидко дібралися до Левел стріт, і Ліз припаркувала джип біля будинку. Вийшовши із машини, Ліз завмерла. Я спокійно подивилася на неї – таке мене більше не вражало.

-    Що сталося?

Повернувшись в нормальний стан, вона махнула рукою і попрямувала до дверей.

-    Нічого, так, просто.

Я тільки знизала плечима і пішла услід за нею. Зайшовши в дім, Ліз, як завжди, знявши свої шкіряні чоботи, розкидала їх по коридорі і демонструючи позіхнула.

-    Втомилася… - витягнувши руки до верху, сказала вона, і, враз, знову завмерла.

Тепер я трохи занепокоїлася.

-    Ліз…

-    Глен чимось стривожений, - відповіла вампірша і направилася в глибину кімнати вздовж коридору.

Я, не зволікаючи, пішла в той же бік. Пройшовши передпокої, вітальню і маленький, вузький коридор на першому поверсі, ми опинилися по той бік будинку у величезному саду. Сад був прекрасним. Вся його територія була засипана снігом – це нагадувало казку. Дерева густо притискалися один до одного і були розташовані вздовж і в поперек із обох сторін. В середині я помітила широку, але дуже рівну стежинку, і лавиці, через кожні кілька метрів. Одним словом, це нагадувало якийсь інший світ – і він мені подобався набагато більше мого.

Опинившись в саду із Ліз майже одночасно, ми одразу помітили Глена, який нерухомо стояв біля величезного дерева і впирався в нього лівим плечем. Він якось нервово перебирав в руках телефон і, інколи, переминався із ноги на ногу. Він давно відчув нашу присутність, але повертатися аж ніяк не поспішав.

-    Що скоїлося? – поклавши обидві руки на талію, невдоволено спитала вампірша.

-    Як пройшли похорони? – тікаючи від відповіді, кинув в мою сторону Глен.

Лізі різко поглянула на мене. Я розгубилася.

-    М-м-м…не дуже. Неприємно і моторошно.

-    Розумію. Ти тримайся, Іві, тобі знадобляться сили.

Я насторожилась.

-    Сьогодні вечором приступимо!

-    Добре, - кивнула я, - але, Глен, тебе щось турбує, чи не так?

Нарешті Глен спромігся обернутися до нас і підійти. Ми терпляче чекали пояснень.

-    Я непокоюсь за Емілі. Не можу їй ніяк додзвонитися, вже збився із ліку.

Я і Ліз нервово обмінялися поглядами.

-    Ти з нею сьогодні спілкувався? – спитала Елізабет.

Глен закивав.

-    Так. Вона була тут, але потім сказала, що їй потрібно з'їздити в місто, залагодити деякі справи, а потім подзвонить, коли буде готова їхати додому.

-    І коли це було? – не переставала вести допит сестра.

-    Ще з ранку, - покірно відповідав Глен, - і з того часу не єдиного дзвінка. Мені якось не по собі…

-    Ти знаєш, - обережно промовила Ліз, - сьогодні на похорони були запрошені вампіри.

Глен здивовано розширив очі.

-    Вірніше, одна вампірша, - уточнила Ліз.

Раптом, Глен різко став біля мене і вищирив ікла. Я здригнулася.

-    До речі, прямо зараз ми з нею і познайомимося, - хмикнувши із задоволенням, вона поправила зачіску.

Я оніміла і притиснулася до холодної шкіри Глена.

-    Що це означає? – спитала я.

Очі Елізабет заблищали. Вона кинула погляд в глибину саду. Я всього лишень примружилася і нічого не розуміючи, почала чекати.

На щастя, гостя відносилася до числа пунктуальних осіб. Через секунду, зробивши подвійне сальто і м’яко приземлившись на одну із лавиць, я побачила того, кого Лізі і Глен почули задовго до її появи.

Це була та сама дівчина, яку я помітила на похоронах. Вона елегантно поклала ногу на ногу і, зручно розташувавшись на лавочці, із усмішкою на обличчі, подивилася у наш бік. Почувала я себе добре – ніякого поколювання в скронях не було. Лише було присутнє нервове тремтіння.

Згодом, серйозність Ліз кудись зникла і вона, посміхнувшись, вищирила зуби.

-    Людоньки, кого я бачу, - із захопленням сказала вампірша, - Електра!

Я швидко перевела погляд на Глена, але той негативно замотав головою.

-    Я її не знаю…

Дівчина, яка сиділа на лавиці, в знак привітання, поклонилася і промовила.

-    Рада тебе знову бачити, Елізабет!

-    А я яка рада, - із такою ж інтонацією відповіла Ліз, - признатися, я до останнього надіялася, що ти мертва.

Дівчина вдоволено хмикнула.

-    На жаль, як раз поспішала тебе засмутити. Я живіше всіх живих!

-    Ну, це можна швидко виправити, - розплившись в злісній усмішці, проворкотала Ліз.

-    Не думаю, - махнувши головою, відповіла гостя. 

-    Кажи, навіщо ти тут?

Я і Глен все ще нервово слідкували за кожним рухом Електри. Він в будь-який момент готовий був захищати і мене, і сестру.

-    Фе-е-е, Елізабет, - надувши губи, промовила вампіресса, - де твої  манери? Не добре тримати давнього друга на вулиці і не впустити до себе в дім.

-    А ти знаєш, люба Електра, як не добре, коли неочікувані, давні друзі, от так от нахабно, без запрошення, рвуться в будинок і напрошуються в гості?

-    Ну і добре, - фиркнула Електра, - ми, царі, народ простий, посидимо і на лавиці.

-    Будь-ласка, зробіть таку нам ласку!

-    Як накажете!

-    Отже, продовжимо. Якого біса ти приперлася? І давай без цього ідіотського етикету.

Електра підвелася із лавиці. Тепер її очі світилися зовсім по-другому, а приємна зовнішність змінилася на безжалісну і злу.

-    По-перше, Джейс просив передати вам всім, що він горить бажанням поскоріше зустрітися із вами, а особливо із тобою – Елізабет!

-    Я здогадувалася, що він до мене не байдужий. Ну, а по-друге?

-    А по-друге, Емілі була злегка в шоці, коли дізналася про те, що вампіри насправді існують. А я ж думала, що вона вже в курсі, Глен, як і Іві.

Я швидко перевела погляд на Глена. Його очі заіскрилися і він показав білі ікла.

-    Де вона? Що ви з нею зробили? – прогарчав Глен.

-    Поки що нічого, - поправляючи комір куртки, відповіла Електра, - але це поки що.

-    Навіщо вона вам? – голосно крикнула я, - Емілі зовсім тут ні до чого!