Розділ XVI. Прощання

Сонячні промені били мені прямо в очі. Я гнівно загурчала.

-    Вимкніть це кляте світло! – знайшовши рукою подушку, я закрила нею обличчя.

Біля мене почувся тихий сміх. Я, все ще не розціпивши очей, трохи підвелася, щоб дізнатися, хто посмів так нахабно порушити мій спокій. Здогадатися було не важко. Звичайно, це була Лізі. Як завжди, вона виглядала приголомшливо: красива, чорна, елегантна сукня, облягала її витончену фігуру. Волосся було дбайливо зібрано в пучок. В правій руці вона тримала келих із червоною рідиною. Настрій Ліз був вельми хорошим. Вона все ще сміялася. Я невдоволено фиркнула.

-    Ти чого оце регочеш? Навіщо світло увімкнула? Я трохи не осліпла!

Ліз іще більше вибухнула сміхом. Вона повільно випила ковток густої, теплої крові і спокійно, тихо прошепотіла.

-    Вибач, дорога, але я ще не навчилася керувати сонцем. Так що, на жаль, вимкнути його я ніяк не можу, - її регіт розлітався по всій кімнаті.

Швидко зміркувавши, яку нісенітницю я щойно “зморозила”, я зразу почервоніла і втупилася на стелю.

“Отакої! Ще й день толком не почався, а я вже встигла так ізганьбитися, - подумала я”

Ліз вже давно копирсалася в моїх думках.

-    Та що ти, заспокойся, - мигнула лівим оком вампірша, - смішно просто вийшло…

-    Так, смішно і досить по-дурному.

-    В якійсь степені – так, - Ліз знову засміялась.

Я кинула в неї пухкою подушкою, але вона легко ухилилася і подушка приземлилась на підлогу. Елізабет, ніяк не відреагувавши, мирно продовжила свій поживний сніданок.

-    Смачного!

-    Дякую. А тобі – доброго ранку!

Я кивнула на знак подяки.

-    Як спалося? – задравши ноги на ліжко, спитала Ліз. – Що снилося?

-    Спалося відмінно. Але, що снилося, ніяк не можу згадати.

Я перевернулася на лівий бік. Допивши вміст келиха, Ліз обережно опустила його на підлогу. Ще раз, оцінивши її бездоганний вигляд, я не змогла перемогти в собі свою допитливість.

-    А ти куди це така чарівна із самого ранку намилилася, га?

Ліз гордовито підняла голову у верх і так само гордовито відповіла.

-    Я, взагалі-то, одягаюсь так завжди! Просто вчора якось настрою не було чепуритися. І, до речі, можу тебе порадувати…

Почувши останню фразу, я різко зіскочила із ліжка і уважно втупилася на Елізабет.

-    На похорони повезу тебе я!

Від почутого в мене запаморочилося в голові. Я зі всією силою звалилася на підлогу. Ліз встигла підбігти до мене і трошки пом’якшити падіння. Швидко зорієнтувавшись, вона плеснула мені в лице водою із графину, який стояв поряд на тумбочці. Потроху, я почала приходити до тями. По крайній мірі, запаморочення зникло, але нудота ще була присутня. Ліз сіла поряд і уважно слідкувала за моїми рухами.

От тепер я вже прокинулася однозначно.

“Сьогодні ж похорони! Із-за всього, що тепер твориться, я забула, що Джени вже нема. Чи, можливо, я прагнула цього, щоби забути? Забути, що вона більше ніколи не постукає в мої двері, не принесе заморожених фруктів і свого улюбленого шоколаду, не розповість, як добре вона провела вчорашній вечір із Аленом і що нарешті її життя налагодилося. О, Джена!”

Із мене хлинули сльози. Мені було настільки боляче, що стало важко дихати. Узявши порожню склянку, Ліз наповнила її холодною водою і всучила мені в руку.

-    Тримай. Пий.

Я покірно зробила кілька ковтків і ледве не поперхнулася. Ліз притиснула мене до себе.

-    Іві, - ніжно промовила вона, - досить вже. Не треба. Якщо ти вирішила провести тут цілий день, сидячи на підлозі в сльозах, то від цього Джена живою не стане. Потрібно взяти себе в руки.

-    Ліз, я ненавиджу його, - крізь сльози прошепотіла я. – Будь він тричі проклятий!

Вампірша ще міцніше стиснула мене у своїх руках. Я не сміла пручатися.

-    Допоможи мені його знищити, Ліз, будь ласка!

-    Неодмінно, Іві. Ми зробимо все, щоб він назавжди зник із нашого життя. Я обіцяю тобі, а тепер – заспокойся. Не варто плакати. Як ти поїдеш на кладовище? Ти вже сама, як смерть, їй-богу. Піднімайся і не реви!

Витерши останню сльозу із щоки, я встала з полу і випрямилася у повний зріст.

-    Як ти себе почуваєш?

-    Вже краще, дякую. Трохи ще нудить…

-    Нічого, - промовила Ліз, - зараз вмиєшся, приймеш душ і будеш як новенька.

Підійшовши до комоду, Ліз витягнула махровий халат.

-    От тобі все необхідне. Інше ти знайдеш у ванній кімнаті. Поки будеш митися, я підберу тобі підходящий одяг, добре?

Я кивнула. Ліз відкрила мені двері.

-    Якщо, раптом, стане не добре – кричи, чуєш?

-    Угу… - тільки і змогла промовити я.

-    Іві! Якщо ти ще раз насмілишся думати про те, про що щойно подумала, я сама тебе вб’ю і якось по оригінальніше. Я зрозуміло пояснюю?? – спитала Ліз і висунула верхні білосніжні ікла.

-    Так, вибач, я не навмисне…

-    Будемо мати надію, - невдоволено прогарчала Ліз, - добре, йди і май на увазі – замкнені двері мені не перешкода!

Останнє я вже не почула, так як відкрутила кран із гарячою водою і миттю пірнула в ванну.

Не потрібно було навіть володіти даром читання думок, щоби зрозуміти, що подекуди, Ліз на деякий час затримувалася біля дверей ванної і уважно вслуховувалася у мої рухи. Через півгодини, вийшовши із ванної, і стоячи у махровому халаті по середині кімнати, на ліжку я помітила лежачу чорну, елегантну блузу і такі ж брюки. На підлозі стояли чорні, теплі чоботи. Ліз терпляче сиділа на стільці і дивилася у вікно. Коли відкрилися двері ванної, вампірша оживилася.

-    Ну, нарешті, жива, - плеснувши руками, сказала Ліз. – я так перенервувала із-за тебе, що ніяк не можу сконцентруватися. Все перемішалося в голові. Ще трошки і я би забула про етикет ввічливості.

Я мимоволі посміхнулася.

-    Не хвилюйся. Все добре. Так легко я не помру.

Без зайвих емоцій, я струснула мокре волосся. Елізабет різко забула про роль ображеної і, витріщивши очі, втупилася на мене.