Розділ XV. "Кривава історія" давно минулих днів

Коли машина зупинилася біля будинку Глена, у мене затряслися коліна. Все, нема зворотного шляху, треба йти вперед. Заплативши за проїзд, я вийшла із машини і швидкими дрижачими кроками попрямувала до дому вампірів.

Не розуміючи, що і як, я все йшла і йшла до дверей. Раптом, я помітила, як із сусіднього будинку, вибігла дівчина, років дев’ятнадцяти – двадцяти, і пішла в мою сторону. Я злегка здивувалась, але вигляду не подала і піднялася на ганок. Постукавши досить голосно три рази, я стала чекати, що мені відкриють. Ліз точно знала, що я вже тут.

-    Привіт! – почувся тонкий голос позаду.

Я повільно повернулася. Як і я думала, ця особистість направлялася до будинку Глена. Я сухо відповіла.

-    Привіт.

-    Ти до Ліз?

-    І до неї теж.

-    Не зрозуміла?

Вона потроху починала мене дратувати. Приготувавши у відповідь дуже оригінальну фразу, після якої вона точно мала відчепитися, я раптом, почула кроки, а згодом, оберт ключа в замку. Відкрила Ліз.

-    Ну, нарешті, - зітхнувши, промовила вона, - одумалася? – але, одразу ж зробила здивований і злегка розгублений вигляд, - Емілі?

Я знову подивилася на дівчину вже зовсім інакше. Так от яка вона – Емілі!

На вигляд їй дійсно було дев’ятнадцять. Її світло-руде волосся, кучерями спускалися на плечі. Очі були трохи опуклі, карі. Довгі, чорні вії невинно плескали по повітрю. Статура була щільною. Біля лівої брови я помітила пірсінг.

Я втупилася в Ліз і зрозуміла, що Емілі явно зараз не дуже чекали. Ліз потупилася на стелю. Позаду себе я знову почула знайомий голосок.

-    Ліз, Глен вдома?

-    Так, Глен у себе, тільки трохи не в собі…

Емілі ще швидше заплескала віями. Я мовчала.

-    Як це “не в собі”? Йому що, погано?

-    Так, так. Він щось не добре себе почуває.

-    Але його хоча б побачити можна? – напирала дівчина, - а то я дзвоню, дзвоню, але він не бере слухавки.

Ліз почухала маківку. Вона не знала, що відповісти.

-    Емілі?

Ліз і я обернулися і подивилися в глибину кімнати. Глен стояв біля сходин і якось дійсно не добре виглядав. У мене знову затряслись коліна. Тепер із-за злості. Мене стримувала лишень присутність Емілі.

Довго не думаючи, Емілі вбігла в дім і обійняла Глена. Глен похитнувся і погладив Емілі по голові.

-    Куди ж ти зник? – почала вона, - я так непокоїлась.

Глен зробив вигляд, що не почув питання.

-    Ти коли приїхала?

-    Недавно. Десь, дві години тому. Ти чому слухавку не брав?

-    Загубив телефон.

Ми із Ліз продовжували стояти в отупінні. Я на мить навіть забула, для чого прийшла.

-    Емілі, давай побачимося завтра. Мені дійсно погано, - кинувши несміливий погляд на нас двох, сказав він.

Емілі кивнула.

-    Добре. проведеш мене?

-    Звичайно.

Глен і Емілі попрямували до виходу. Він бережно обійняв її за талію.

-    Я зараз повернуся, - пообіцяв Глен, дивлячись тільки на Ліз.

-    Ага, добре, - схвалила вампірша.

-    До зустрічі, Ліз, - помахала рукою Емілі.

Лізі посміхнулася і помахала рукою  у відповідь. Мені ж Емілі зробила поважний кивок і вийшла із будинку разом із Гленом. Я видавила усмішку і сховала погляд. Ліз різко смикнула мою руку і, затягнувши мене в дім, зачинила двері. Я приготувалась до самого гіршого, але, Ліз щиро мені посміхнулась і з полегшенням зітхнула.

-    Добре, що він зволив вилізти із своєї нори, а то навряд чи я би її так швидко витурила. Дівчисько нахабне!

Я напружилась і, якось не контролюючи себе, стиснула праву руку в кулак. Ліз це помітила і, упершись об косяк дверей столової, саркастично промовила.

-    Отакої, невже бити нас прийшла? А я подумала, що вона все ж таки пожаліла Глена, прийшла, щоб врятувати із добровільного ув’язнення у власній кімнаті, а тут, напад хоче влаштувати! – все ще усміхаючись, оскалила ікла Елізабет.

Я анітрохи не налякалась і так само по-хижому подивилася на неї.

-    Ну, чого стоїш? – солодко потягнувшись, сказала Ліз, - чи ти на головного винного чекаєш? – вона нагострила вуха, - до речі, вже прощається з нею…

Після довгого мовчання, нарешті до мене повернувся голос. Грубим тоном я сказала.

-    Ліз, зараз не до жартів!

-    Що з тобою коїться, Іві? Я не можу прочитати твої думки! Маячня якась! – вона демонстративно махнула головою, - і злості в тобі хоч відбавляй! Ти зараз вибухнеш, охолонь!

-    Мою подругу вбили! – стараючись виділити кожне слово окремо, сказала я. – І це зробив вампір!

Лізі тихо хмикнула.

-    Співчуваю, Іві, але це маячня, - вона кинула останні слова у повітря.

-    Маячня??? І в чому заключається ця маячня?

-    Що це зробив вампір, - відповіла Ліз, - це не міг бути вампір. Це виключено! – її очі заблищали. – Зачекай, ти що, правда вбивати нас прийшла?

Я не знайшла кращої відповіді, ніж.

-    Так!!!

Лізі знову хмикнула і тепер трохи іронічно.

-    Іві, це більше ніж безглуздо. Ти що, думаєш, що твої кулаки в нокаут за одним ударом нас покладуть?!

Послухавшись поради Ліз, я розправила пальці рук і трохи заспокоїла тремтіння.

-    Якщо не ви, то хто?

-    Я не знаю, - сказала Ліз, - але точно не вампіри.

-    Звідки така впевненість?

Ліз прицмокнула верхньою губою.

-    Та тому що тут, крім нас із Гленом, більше вампірів немає, - вона показала мені язик.

Я злісно посміхнулась.

-    Тоді тим більше підозра падає або на тебе, Ліз, або на Глена, - трохи подумавши, я додала, - або на вас обох…

Вампірша злісно зашипіла. Я відсахнулася назад, але вона опинилася біля мене за секунду і, взявши рукою моє горло, притиснула до стіни.

-    Іві, ти починаєш мені набридати! Ще трохи і я забуду, що колись поклялася не вбивати людей. Втім, як і Глен теж.

-    Це брехня! Може ти і поклялася, Ліз, але Глен порушив клятву! Він сам мені признався, що хоча б один раз в три місяці хтось помирає, - фиркнула я.