Розділ XIV. Жахлива ніч

Всю ніч мені снилися жахи, я здригувалась майже щохвилини. Мені снились всі: Джена, Майкл, Глен і Лізі. Вони намагалися допомогти мені втекти від когось. Його обличчя я не бачила, тільки відчувала скрізь сон нестерпний біль і тремтіння по тілу.

Від жахливого удару в спину, я, схлипуючи, ледве змогла повернутися в реальність. Як риба, я ротом, намагалася спіймати трошки свіжого повітря. Я обома руками обійняла себе за плечі, намагаючись хоч якось заспокоїтись. Раптом, задзвонив телефон. Я, від чергового переляку, підскочила в ліжку, але, швидко зорієнтувавшись і зрозумівши, що дзвінок – це ще півбіди, тремтячою рукою натиснула “Прийняти.” Годинник показував чотири ранку. Я злегка здивувалась такому ранньому дзвінку.

-    Алло!

-    Іві, це Майкл. Я тебе розбудив?

Почувши його голос, я остаточно прийшла до себе. Це ім’я для мене слугувало порцією бадьорої кави – але, по правді, від кави я не хотіла покінчити життя самогубством. Все ще тримаючи себе однією рукою в обіймах, я відповіла.

-    Так, Майкл, ти мене розбудив! В тебе що, годинник зламався? Ти в курсі котра година?!

-    Вибач, Іві, але це дуже терміново! – стривоженим голосом продовжив Майкл.

Я трохи насторожилась, тому що такого схвильованого голосу як зараз, від нього я рідко чула.

-    Майкл, що трапилось?

-    Джена…

Я схопилася із ліжка.

-    Що Джена? Що з нею?!

-    Її відвезли до лікарні. Мені щойно повідомив про це Девід.

-    Що він ще сказав? Чому вона в лікарні? – моє серце калатало в шаленій швидкості.

-    Вони з Аленом потрапили в аварію, - відповів Майкл, - словом, одягайся. На місті про всі дізнаємося.

-    Так, звичайно…

-    Приблизно через десять хвилин я буду в тебе, встигнеш?

-    Встигну, я миттю.

-    Добре, тоді поквапся, я посигналю.

Довго не думаючи, в що одягнутися, я швидко натягнула джинси і светр, розчесала волосся і помчала вниз. Майкл вже чекав на мене біля будинку. Одягнувши кеди і накинувши курточку, я, зачинивши двері на замок, побігла до машини.

-    А ти дійсно швидко! – здивовано вимовив Майкл.

-    Нема часу чепуритися, - відповіла я, - давай, жени!

Майкл на всій швидкості рвонув із місця. До лікарні було кілька хвилин їзди, тому ми досить швидко дібралися. По дорозі, Майкл нічого не говорив, і я дуже про щось не запитувала. Самим головним тепер було лише одне – щоби із Дженою було все добре.

Приїхавши, ми побігли у середину. Розпитавши у чергової медсестри всю потрібну інформацію, ми попрямували на другий поверх. На дивані, тримаючи голову обома руками, сидів Девід. Вигляд у нього був дуже пригнічений. Побачивши нас, він підвівся. Я міцно обійняла його. Він тихо сказав мені.

-    Привіт…

Майкл тільки махнув головою в знак вітання. Ситуація була дуже напруженою.

-    Як вона? – спитала я у Девіда.

-    Її щойно привезли. Вона втратила дуже багато крові, стан важкий, ніхто толком нічого і сказати не може.

У мене затряслися ноги. Щоби не впасти я присіла на диван. Майкл і Девід теж присіли. Майкл легко поплескав Девіда по плечі.

-    Тримайся, друже. Все буде добре.

Девід тільки вдячно кивнув і прошепотів.

-    Надіюсь…

Заспокоївшись, я раптом згадала про Алена.

-    Девід, а що з Аленом?

Я боялась, що Девід зараз точно вийде із себе, але він тримався досить спокійно. Я навіть злегка здивувалась.

-    Він помер на місті, його не встигли врятувати…

Я не змогла нічого відповісти. Сльози навернулися на мої очі. Майкл остовпів і не рухався хвилини дві. Але, згодом, він все-таки спитав.

-    Девід, як це трапилося?

Девід знизав плечима.

-    Точно не знаю, але говорять, ніби не впорався із кермом. Джип занесло прямо в дерево, - він перевів дихання, - короче, машина пом’ята на друзки. Ремонту не підлягає.

Я трохи задумалась.

-    А він, випадково, не….

-    Ні, Іві. В його організмі алкоголю не було виявлено, - Девід трохи потримав паузу, - і взагалі, якого біса вони робили вночі не об’їзній?

Я, не зволікаючи, відповіла.

-    Джена була вчора в мене, посиділи трішки. Вона говорила, що вони з Аленом вечором їдуть в кіно.

-    Ну, тоді зрозуміло, - тихо відповів Девід.

Майкл мовчав і спокійно чекав хоча б якихось новин про Джену. Ми з Девідом теж замовкли. Хоча, в моїй голові відбувалося щось жахливе. Я не могла до сих пір повірити в те, що трапилось: Ален мертвий, а Джена…Господи! Вона всього лишень кілька годин тому сиділа в мене вдома і навіть не думала, що може таке трапитись. Не дарма я відчувала якийсь неспокій, коли вона пішла.

“Боже, як вона?! Тільки б з нею було все в порядку!”

Я взяла руку Девіда і терпляче сиділа в очікуванні.

Майкл десь вже в четвертий раз намагався додзвонитися матері Джени, але завжди чув одне й те ж саме: “Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Будь-ласка зателефонуйте пізніше, або залиште голосове повідомлення…”

-    Дідько! – кинувши в сусіднє крісло телефон, прогарчав Майкл, - її донька при смерті, а вона собі відпочиває!

Девід холоднокровно подивився на стелю.

-    А я думав, що за п’ятнадцять років нашої спільної дружби, ти зрозумів, що Джена ніколи не була потрібна Барбарі.

Я засмучено закивала.

-    Так, Майкл, Девід має рацію. Її ніколи не було поряд, коли Джені це було потрібно більше всього.

-    Я знаю, - сказав Майко, - але надіявся, що в неї хоча б телефон буде увімкненим, - він невдоволено хмикнув.

Ми знову погрузилися в тишу і почали чекати. Хоча, це було нестерпно. І взагалі, очікування в таких ситуаціях – саме важке, тому що розумієш – окрім, як сидіти і чекати – нічим допомогти не можеш…

Пройшло майже три години. Ще трохи і ранок. Ми все так само нерухомо сиділи. Інколи Майкл дивився на екран телефону, із надією, що мати Джени спроможеться передзвонити, але все було марно. Ніхто не дзвонив ані Майклу, ані мені, ані Девіду.