Розділ ХІІІ. Черговий візит Джени

За три дні, після того, як Ліз пішла, ані вона, ані Глен, не давали про себе знати. Та і я не дуже рвалася подзвонити комусь із них.

На роботу я не їздила. Нарешті моїм “кровопивцям” зробили двотижневі вихідні, в тому числі і помічникам викладачів, тобто, мені. Хоча б від чогось тепер віяло позитивом. Менше “напрягу” було і так в дуже напруженому житті.

Пройшло три дні, а я ніяк не могла ні до чого прийти. Ніби вже збиралася із силами, по триста разів на день пробачала Глену, стільки ж разів одягалася, щоби поїхати до нього, але, згадуючи всі події – знову впадала в депресію. Як і обіцяла Ліз – дурниць я не робила. Та і мені здавалося, що в цьому не було ніякого сенсу. Ну помру, і що? Кому від цього легше стане? Мені? Лізі, Глену чи мамі? Ні, я вирішила для себе раз і назавжди – суїцидні штучки залишись там, де і мої 15 років. Більше на поводу у смерті я не піду. Як би вона не старалась! 

Я подивилася у вікно. Сніг майже розтав і вже не було так холодно. Мама, приїхавши із чергового свого відрядження, так нічого толком і не пояснивши, знову поїхала в якусь поїздку. Що-що, а вдома їй явно не сиділося. Він повністю був у моєму розпорядженні, на цілих два тижні. І я навіть не уявляла, чим буду займатися весь цей час: одне із двох – або буду “тупо” сидіти і нікуди не вилазити, або буду це “тупо” поєднувати із читанням улюблених книг.

  Останнє мені подобалось більше всього і я вирішила цим зайнятись.

  Перед цим, я на хвильку забігла на кухню і повернулася до вітальні зі своєю чашкою із чорного скла, із якої пахло ароматною, міцною, чорною кавою із колою. Як не дивно, але після того, як таким напоєм мене пригостила Ліз, рятуючи мене – в прямому смислі слова, я не розстаюсь із ним ні на один ранок. Правду кажучи – це вже не кава, а енергетичний напій, але, цей напій надає більше енергії, яку я зараз потребую. Я знову перестала спати і тепер, ночами – веду щоденник, слухаю музику і інколи дивлюсь фільми. Подекуди, можу просто сидіти на підвіконнику в очікуванні світанку.

  Зручно сівши на диван, я нахабно підняла ноги і поклала на журнальний столик. Почувала я себе нормально, чи, по крайній мірі, робила все можливе для того, щоб так здавалось. Не знаючи, чим зайнятись, я витягнула із карману джинсів телефон і набрала Джену. Ми довго з нею не спілкувалися і я вирішила зробити перший корок…як, втім, завжди. Незабаром, у слухавці, я почула радісний голос подруги.

-            Привіт!

-            Привіт, Іві!

-    Як справи? Чим займаєшся? Куди зникла? – я намагалася завалити її всіма можливими питаннями, щоби потім насолоджуватися кавою і слухати тільки її. Але, Джена була досить короткою, а отже, кудись поспішала.

-    Та все добре. От, недавно із мамою повернулися із цієї клятої конференції. Нудьга смертна і толком нічого не ясно. Короче, мама знову поїхала, але, на щастя, без мене. Я категорично відмовилась брати в цьому участь. Я взагалі-то до тебе їду, Іві.

Я ледь не вдавилася кавовою рідиною.

-    До мене? – ніби із приємним здивуванням перепитала я.

-    Ну так! – радісно вигукнула Джена, - ти навіть не уявляєш, яка порція самих цікавих і самих свіжих новин Ванкуверу чекає на тебе!

Я натягнуто посміхнулась.

-    Чекаю, не дочекаюся, поки все не почую! Ти вже близько?

-    Так, - відповіла Джена, - вже під’їжджаю, відчиниш мені?

-    А як же ж! – піднесено відповівши, я підбігла до дверей і відключилася від зв’язку.

“Не розумію, чому я так розгнівалася на Джену? Сама тільки що чаклувала, думала і не знала, чим зайнятись, а тепер обурююсь. Потрібно заспокоїтись і прийняти подругу належним чином”.

Настроївши себе на позитив, я відкрила вхідні двері. Джена як раз в цей момент піднімалася по сходах. В руках вона тримала пачку заморожених фруктів і плитку шоколаду. Із шоколадом Джена не розлучалася ніколи, як я із кавою. Але Джена настільки являлася фанаткою цих солодощів, що, не з'ївши зранку хоча б шматочок, вважала, що день пропав марно і краще на очі нікому їй не траплятися. Вб’є і навіть не спитає як звали. От така от “шоколадна” залежність. Про себе промовчу.

-    Ще раз привіт! – весело крикнула Джена.

Я скривилася і вона зрозуміла чому, тому почала говорили без зайвих емоцій.

-    А я нам смачненького принесла…на, - вона всучила мені в руки все це “смачненьке”, крім шоколаду, звичайно.

Я посміхнулася і жестом запросила Джену до вітальні.

-    Ну, розповідай, що там в тебе?

-    Ой, Іві, це довга історія…

Я, не зволікаючи, їй повірила. Джена просто так нічого ніколи не говорила.

-    Якщо це дійсно так довго, то, зачекай, я зараз повернуся.

-    Куди ти?

-    Ну не будемо ж ми ковтати всю цю заморожену смакоту на сухо. Зараз що-небудь начаклую, - я зникла за дверима їдальні.

  Джена зручно всілася на диван і терпляче чекала на моє повернення. Вже, за лічені хвилини, я повернулася до неї, тримаючи в руках дві порції холодного десерту: морозиво, фрукти і лікер разом узяті. Джена із захопленням подивилася на десертні порції.

-    Нічого собі! Та ти і справді чарівниця!

-    А то! – гордо відповіла я, - бери, не соромся.

-    Дякую! – не стала відмовлятися подруга.

Передавши одну порцію Джені, і ще одну залишивши собі, я сіла в крісло, напроти.

-    Тепер я тебе уважно слухаю, - спокійно відповіла я.

-    Перед тим, як почати закидувати тебе приємною інформацією, хочу сказати, що твоя машина сьогодні вечором повернеться до тебе при повному шику і блиску.

Я вдячно закивала.

-    Це вже дуже приємна інформація! Спасибі тобі велике.

-    Та ну, це таке… - відмахнулася Джена.

-    Ну добре, не тягни, кажи, що хотіла мені розповісти?!

-    Короче, Іві, ти не повіриш…

Я розсміялася.

-    Ну це вже ні, Джена. Я так довго чекала цієї миті, що тепер просто зобов’язана повірити.

Джена посміхнулася у відповідь.

-    Отже, по-перше – я офіційно вважаюсь дівчиною Алена Шелдера, - вона ледве встигала хапати ротом повітря, - і, по-друге – наш спільний ворог номер один знищений раз і назавжди, - вона обережно з'їла ложку десерту і заплескала в долоні.