Розділ ХІІ. Непрохані гості

Я все ще літала в хмарах. Таке відчуття, ніби моя душа ненадовго покинула тіло. Алкоголь все ще не відпускав мене, я не відчувала ані рук, ані ніг. Очі не відкривались, мені хотілося спати. Я до сих пір слухала музику, гучність якої, потроху затихала і, згодом, затихла зовсім…

  Зрозумівши, що трапилося, я швидко, не дивлячись на свій “летючий” стан, підхопилася з ліжка.

  За столом, біля ноутбука, досить зручно розташувавшись в зручному кріслі, сиділа Елізабет. Я, з великими зусиллями, навела фокус зору, і вже більш чіткіше побачила Ліз. Вона радісно мені підмигнула.

-    Ну нарешті. Я ледве витягла тебе із цього твого “трансу”! Боже, як важко працювати із таким кадрами, - демонстративно, ніби змахуючи піт з чола, промовила Лізі, і, помітивши на підлозі порожню пляшку, додала, - і коли ще вони так залежні від алкоголю, - вона скривилася.

-    Ви із Гленом дуже схожі, - подивившись на вікно, із важкістю сказала я.

  Зрозумівши натяк, Лізі відповіла.

-    На мою думку, вхід через вікно – оригінальніше. Двері для мене банальна штука, - вона висунула язик, але в одну мить, заховала його назад.

Я намагалась хоч якось протверезіти, хоч трошки. Сидячи на ліжку в позі лотосу, я боялася зрушити з місця, щоби не звалитися на підлогу. Хитало мною жахливо, а в голові грав симфонічний оркестр. Навіть два.

-    Навіщо ти прийшла? – грубо спитала я, здавлюючи обома руками скроні.

Лізі, як завжди, змогла відрізнитися оригінальністю своєї відповіді.

-    Для того, щоби вимкнути музику. Вона гримить на все місто і реально всіх дістала, в тому числі і мене!

-    Ну що? Вимкнула? Тепер до побачення! – я поглядом показала їй на вікно, так як іншими частинами тіла ледве могла поворухнути.

Вампірша витріщила величезні сірі очі.

-    Нічого собі, яка смілива! – вона висунула верхні ікла.

Я, ані трохи не злякавшись, продовжила говорити так само спокійно.

-    Перестань. Я тебе не боюся. Якщо би ти хотіла мене вбити, то навряд чи чекала, поки я поніжусь в ліжечку. Та і кров, мабуть, зараз в мене жахлива не смак…

-    А ти розумна, як я подивлюся. Все розумієш, хоч і п'яна в устілку. На рахунок крові…це вже кому яка подобається. Як на мене – краще не експериментувати.

Я посміхнулась. Вона, як не дивно, відповіла тим же. Я все ще не могла зрушити з місця. Лізі нічого не залишалося, як взяти ситуацію під свій власний контроль. Вона швидко підійшла до мене і взяла за руку.

-    Давай допоможу, - вона нахилилась нижче, щоби я відчула опору.

Але, згадавши всі образи і злість, я спробувала відштовхнути її. На жаль, вона нічого не відчула, як я і передбачала. Це ж була не Джена, і тим більше – не людина.

-    Не треба, - гордо сказала я, - сама впораюся і без твоєї допомоги.

Ліз спокійно схрестила руки.

-    Ну-ну, а як же ж, сама. Бачу, в тебе не дуже-то і добре виходить…самій, - вона лукаво звузила очі.

  Щоб не виглядати безпомічною, я з усіх сил поставила ноги на підлогу і випрямилася у весь зріст. Але, погоджусь, що, якщо би не миттєва реакція Лізі, я би вже лежала на паркеті.

-    Та-а-ак, Іві, - засміялась вона, - космонавтом тобі не бути.

Я злилася, але не пручалася.

-    А я і не хочу…

-    Ну, знаєш, всяке буває…

Вона взяла лівою рукою мене за талію, а мою праву руку поклала собі на плече.

-    Ходімо. Будемо витягати тебе із депресії…

  Я не стала сперечатися, але була дуже здивована її надмірному занепокоєнню. Ми обережно спустилися по сходах і попрямували до кухні. Увійшовши, Ліз “приземлила” мене в зручне плетене крісло, яке знаходилося біля вікна і кухонного столику, і, підійшовши ближче до холодильнику, щось із нього витягнула. Що саме, роздивитися я не встигла.

  Цей режим вільного польоту починав мені набридати, і ще, для повного щастя, сильно розболілася голова. Я думала, що помру, але голосне биття посуду і постійний стукіт дверцят холодильнику, ще тримали мене в цьому світі.

-    І як часто ти буваєш в такому стані? – почула я нарешті голос Ліз.

-    Що?

-    Ти часто в такому стані буваєш, питаю…

Я закрила обличчя руками.

-    Признатися, я себе сама перший раз в такому стані бачу. Мені бувало часто складно, душевно, але вирішення проблеми в алкоголі я ніколи не шукала…

Переставши “чимось там” займатись, Ліз повернулася до мене.

-    А зараз що? Настільки особливий випадок? – обережно спитала вона.

Я закивала.

-    Виходить, що так…зірвалася…

-    І не кволо зірвалася…

Ліз знову активно забігала по кухні, особливо, біля кавоварки. Згодом, закінчивши все, вона присіла поряд і поставила на стіл три великі чашки. Дві були призначені для мене, третю вона залишила біля себе.

-    Пий, зараз має полегшати, - сказала вона і зробила ковток тої рідини, що була в її чашці.

Не складно було визначити за запахом, що це була міцна, чорна кава. Така ж порція була в одній із “моїх” чашок. Що було в другій, я поки що збагнути не могла.

-    Що це? – стараючись не робити різких рухів, промовила я, - оголосіть, будь ласка весь вміст…

Ліз усміхнулась.

-    Бачу, тобі краще, якщо вже жартуєш…

Я скривилась, але Ліз, нічого не помітивши, спокійно продовжила.

-    Думаю, спершу, краще випий каву із колою, - витягнувши вперед руку, вона посунула одну із чашок ближче до мене, - а свіжо-вичавлений морквяно-яблучний сік вип’єш після… - договоривши, вона знову повернулася до своєї порції кави.

-    Спасибі, - вдячно закивала я.

-    Ага, - швидко відповіла Ліз.

-    М-м-м, а ти що, каву теж п’єш?

Лізі м’яко опустила чашку на стіл.

-    Чесно? – вона із огидою скривилася, - не знаю, як люди можуть пити цю гидоту…

Я посміхнулась.

-    А чому тоді катуєш себе зараз цією “гидотою”?

Вона задоволено хмикнула.

-    Просто катувати себе тепер більше нема чим. А так хочеться! – вона зробила наївний погляд.