Розділ ХІ. Нестерпне відчуття - біль

Вибігши на шосе, вся в сльозах, я спіймала якусь машину і швидко дісталася до дому. Як і зранку, там нікого не було, мабуть, мама загуляла не на жарт. Увійшовши до будинку, я знову помітила червону лампочку, яка горіла на автовідповідачеві і, не зволікаючи, натиснула кнопку. Це знову був радісний голос матері: “Іві, дівчинко моя, як ти там без мене? Я ніяк не можу додзвонитися до тебе! Подзвони обов’язково, як тільки зможеш. Я хвилююся. До речі, я поїхала в Торонто. Невідкладні справи. Коли повернуся – не відомо. Якщо про що-небудь дізнаюся, одразу тебе повідомлю. Я люблю тебе!”

Автовідповідач замовк.

Я не засмутилася. Я звикла, що мама могла зникати по два чи три місяці в роз’їздах – і завжди невідкладні справи, які пояснювалися от в такій формі – по автовідповідачеві…так би мовити – здалеку.

  Швидко забувши про маму, я скинула куртку і кеди та попрямувала на кухню, після того, як змила розмазану туш із обличчя. Вигляд у мене був не з кращих. На святі Хеллоуїна мене би точно відмітили.  

   На кухні, на верхній поличці, я намацала пляшку мартіні, взяла коробку шоколадних трюфелів і піднялася до себе в кімнату.

   Признатися, все це я тримала для тих випадків, коли до мене заглядала Джена. Але, тепер був явно не той випадок. Мені здається, Джена пробачить мене, якщо я її не покличу, а вип’ю і з'їм все наодинці. Зараз мені не хотілося нікого бачити.

   Завантаживши свій ноутбук, я увімкнула пісні гурту Skillet і врубила на повну котушку. Відкривши мартіні, коробку цукерок і одне вікно, я повністю відключилася від світу, але перестати ридати ніяк не могла. Наповняючи один келих за другим, мої сльози змішувалися із мартіні і знову поверталися в середину.

   Мені було жахливо і погано. Погано душевно.

   Зараз я розуміла, чому Глен пропонував мені тільки дружбу. Тепер ясно, що стримувало його весь цей час проявити до мене почуття – він закоханий в іншу. І ця інша – теж людина, яка, на відміну він мене, змогла проникнути в його серце. В якійсь мірі, я була щиро рада за Глена і ані трохи не злилась на Емілі. Вона ж не винна, що він обрав її, а не мене. Для нього я просто та, що опинилася в потрібний момент, зуміла вислухати і зрозуміти його, коли він це дуже потребував, а Емілі – це зовсім інше.

   “Цікаво, - на мить задумалась я, - чи відомо їй, що він вампір?”

   Думки лізли до моєї голови одна за другою. Я не встигала так швидко переварювати всю інформацію. Пляшка мартіні була вже порожня, втім як і коробка, де хвилину тому лежали шоколадні трюфелі. Я сумно зітхнула і намагалася згадати, чи не залишилось у мене ще одної такої пляшки для повтору. Толком так нічого не згадавши, я відкинула цю ідею і поставила на підлогу порожню коробку разом із пляшкою.

  Сльози все ще трималися у мене на очах. Музичний плеєр переключився на наступний трек – “Come me away”. Згадавши про Глена, я закрила обличчя руками.

  От, в котрий раз, зі мною погралася доля. В котрий раз вона стиснула моє серце. На цей раз болючіше, ніж коли-небудь. Скільки я повторювала собі, що ніколи більше не закохаюсь, ніколи. І от – знову не стримала обіцянки, і за це поплатилася і так вже вимученою душею. Я ніколи не буду коханою і ніколи не стану нею для того, кого сама шалено люблю.

   Я не стрималася і взявши до рук подушку, заридала в неї ридма, щоби не так було чутно.

   “Він не зупинив мене. Він не пішов за мною. Він дотримав обіцянку. Він вчинив так, як роблять справжні друзі. Хоч якби це боляче не було – я вдячна йому”

  Я намагалася заспокоїтись, але не могла. Я плакала як божевільна. Вся накопичена енергія, вся біль, образа – не витримали.

   Знесилена сльозами, я впала на ліжко всім тілом і втупилася в стелю. Більше всього на світі я хотіла зараз все забути. Мої думки в голові кружляли від передозування алкоголю. Мені здавалося, що я літаю. Мені здавалося, що завтра я прокинусь і зрозумію, що все це було не насправді, що це був лише сон.

  Заплющивши очі, я сумно видавила усмішку і завмерла в мертвій позі. Здавалось, час зупинився і чекає, поки я дозволю йому рухатися далі. Я не поспішала. Я хотіла тягнути цей час якнайдовше. Мені потрібно було його якомога побільше для того, щоб вбити в собі це моторошне слово – емоції.