Розділ Х. Зустрічайте, її величність – Вампіреса – Елізабет Соммерс

Суботній ранок наступив досить не погано. Подивившись на годинник, я солодко потягнулась. Восьма ранку, пора вставати. Не хотілося, але прийшлося. В домі було тихо, отже, мама ще не повернулася. Це наводило мене на думку, що каву я вип’ю спокійно і повільно…

    Як і завжди, я швидко прийняла ранішній, злегка прохолодний, для бадьорості, душ, привела себе до порядку і готова зустріти новий день, спустилася вниз на кухню. За довгі роки тренувань, за декілька хвилин я зробила собі улюблену, чорну, густу рідину. Незабаром, я сиділа біля вікна, із книгою і чашкою в руках. Сьогодні я взялася за детективи Артура Конан Дойля. Після величезної кількості фентезі, мені потрібно було розвіятися.

     В надії, що мама повернеться лише після обіду, я вирішила, що, якщо не відволікатися, я зможу дочитати книгу до кінця…

     Мій телефон пустив вібро. Я вийняла його із карману і уважно подивилася на екран. Дзвонив незнайомий номер.

    “Хто ж це може бути? Мабуть у мами сів телефон і тепер вона намагається додзвонитися із чужого”

-    Алло! – діловито сказала я.

-    Ой, який серйозний голос! – почула я із слухавки.

-    Глен!

-    Здогадалася!

-    Не дуже було і важко.

Глен розсміявся.

-    Ну-ну…

-    До речі, можна було просто попросити номер телефону, а не ритися в моїх кишенях, - із усмішкою на обличчі продовжила я.

Здавалось, Глен задумався…

-    Вибач, просто так вийшло цікавіше.

-    Ну, ясно, - відповіла я і кинула порожню чашку до раковини.

-    Як спалося, Іві? Чим займаєшся?

Я швидко заговорила в слухавку.

-    Та нормально все. От, кави випила, хотіла книгу почитати…

-    М-м-м, цікаво, і що ж? – поцікавився він.

-    Артур Конан Дойл -  “Забуті розслідування”…

-    Оу, детективи полюбляєш?

-    Так, полюбляю. Але фентезі, містика і інше йдуть в оберти активніше. Детективи я читаю під настрій…

-    Ясно, - промовив він.

Наступила тиша, але я знайшла що спитати.

-    А ти? Вийшло вчора…ну… - я запнулася, але питання для нього все рівно було зрозумілим.

-    Так, дякую, все чудово. Я обмежився парою птахів…

Я задоволено закивала, хоча він цього бачити не міг.

-    Я рада, - сказала я.

-    Рада, що не вбив людину? – поцікавився він.

-    Ні, рада, що хоча б якось зміг втамувати спрагу.

Мені здалося, що на іншому кінці дроту, Глен посміхнувся.

-    Дякую, Іві…за турботу…

-    Та нема за що. Ти просто дзвониш, чи по справі?

-    Взагалі-то дзвоню спитати як ти і які в тебе плани на цей день?

-    Я думала сьогодні нахабно нічого не робити, тому що правду кажучи, не маю чим зайнятися, а що?

-    Ну, я б хотів влаштувати тобі розважальну програму. Можливо і не таку розважальну, але по крайній мірі ти би не сиділа вдома, і мені було б цікавіше…

Я зраділа.

-    Добре, що потрібно робити?

Почувся сміх.

-    Для початку, дозволь мені заїхати за тобою і я тобі все докладніше поясню, окей?

-    Окей, - відповіла я.

-    Тоді чекай…

Почулися гудки…

Зірвавшись, як блискавка, я помчала до своєї кімнати, щоби переодягнутися. Про всяк випадок, мені потрібно було добре виглядати. Я вмить зорієнтувалася із вибором одягу і вирішила, що все має бути скромним, але зі смаком. Підійшовши ближче до дзеркала, я вперше в житті оцінила себе на “відмінно”: чорні джинси сиділи в обтяжку, майка зі стразами і кофточка, точно облягали фігуру. Мій амулет, який я пообіцяла ніколи не знімати, зовсім не псував “прикид”. Чорно-білі кеди теж ефектно злилися із усім іншим. Щоби не заморочуватися лишній раз над зачіскою – я просто розпустила волосся. Макіяж теж вийшов досить скромним – підводка, туш і блиск для губ. Тепер залишалося дочекатися Глена…

  Через декілька хвилин, почувши дзвінок у двері, я злетіла, в прямому смислі слова, із другого поверху, і на такій же швидкості підбігла до дверей.

-    Привіт! – радісно сказав Глен, - от, як ти хотіла – через двері.

Я посміхнулася.

-    Чудово! Заходь.

Глен охоче прийняв мою пропозицію.

-    Глен, зачекай хвилинку, я тільки курточку одягну і все, - попросила я.

-    Добре, не поспішай, часу у нас повно.

Я награно скривилася.

-    Ну, ти не узагальнюй!

Глен посміхнувся.

-    До речі, куди ми їдемо?

-    Побачиш. Я хочу тебе з деким познайомити…

-    Окей…

  Ми сіли в джип Глена і тронулися з місця. Куди ми їхали, я толком не розуміла і навіть не здогадувалася. Але, щось мені підказувало, що ця подорож буде пов’язана із вампірами.

   Ми проїхали стежку, яка вела через ліс, але потім знову опинилися на шосе. Весь час Глен не промовив ані слова. Та й я, втім, теж. Хоча, моментами, краєчком ока я помічала, що він надовго затримував на мені свій погляд, але так нічого і не говорив.

  Згодом він порушив тишу.

-    Ти сьогодні красиво виглядаєш.

  Я здивовано подивилася на нього і хотіла було відповісти, але він знову встиг мене випередити.

-    А от ми і приїхали, - сказав Глен, - це мій дім!

  Я закивала у відповідь. Ми дійсно були на місті. Правду кажучи, я якось по іншому уявляла собі його домівку. Десь далеко, в глибині лісу. А виходить, він і не намагався ховатися від людей.

  Розкішний дім був розташований на Левел стріт, біля інших житлових будинків. Глен широко посміхнувся. Я зрозуміла, що він встиг прочитати мої думки.

-    Ти трошки здивована, чи не так? – спитав він.

-    Я приємно здивована, - щиро відповіла я, - у тебе прекрасний дім!

-    Спасибі, Іві.

  Вийшовши із машини, він блискавкою опинився біля моїх дверей і допоміг мені вийти. Встигнувши звикнути до всього нереального, в тому числі і до його здібностей, я без зайвого захоплення, гордо подала йому руку.

-    Я вам дуже вдячна! – сказала я.

-    Дозвольте запросити вас в гості, міс, - елегантно промовив Глен.