Розділ ІX. В обіймах холодної ночі

Вже, через декілька хвилин, один квартал був позаду. Залишалося зовсім трішки. Забувши про страх, я помітила, що ніч – прекрасна. Небо було розмальовано двома відтінками – блакитним і пурпуровим, а зірки здавалися кришталевими крижинками на цьому казковому полотні. На мить – я зупинилась і час запинився разом зі мною.

Згодом, я пішла далі. До будинку залишалось, щонайменше, хвилин десять. Мене щось почало хилити на сон.

“Та-а-ак, день сьогодні видався активним. Ми із Дженою добре провели час!”

Я йшла спокійно і вже без паніки. Мені навіть стало на мить смішно – адже кілька хвилин тому назад я готова була померти від страху.

“Ще трошки! – подумала я про себе і тут, на мить, знову призупинилась”

Позаду мене явно хтось був! Чи це знову гралась зі мною моя уява? Але, ні. Я всім тілом відчувала чиюсь присутність і тепер вже додала швидкості ногам. Позаду себе я чула кроки, які йшли такт в такт із моїми. Хтось нахабно знущався наді мною, але обертатися я не наважувалась. Швидко рвонувши із міста, я побігла вздовж саду, який був розташований між двома кварталами – де я зараз знаходилась і моїм будинком.

Я не встигла зробити навіть і двох кроків, як чиясь сильна рука взяла мене за талію, і потягнула в хащі до величезного дуба. Я не встигла нічого зрозуміти – навіть закричати. Я навіть толком не могла зрозуміти хто це? Але одне вловила зразу – це був один і той же тип, котрий дивився на мене біля супермаркету – я помітила ті ж джинси і чорні строкаті кеди.

“О, Господи! Виходить – маніяк? Що робити?”

Всі ці думки – кометою пролетіли в моїй голові в той момент, коли “маніяк” тягнув мене в глибину саду. Впиратися було не можливо – він був набагато сильніше та і темно було настільки, що його обличчя я не бачила зовсім!

Діставшись до дуба і зі всієї сили притуливши мене до нього, я боляче вдарилась головою. Довга чоловіча фігура, все ж не відпускаючи мою талію, нависла наді мною всім зростом. Я намагалась знову закричати, але всього лишень випустила пару з рота…

Я почула його м’який тембр голосу.

- Знаєш, не варто в такий час бродити одною по нічним вуличкам. Так можна і не повернутись.

Запалилися вуличні ліхтарі. Я помітила його обличчя. Мої очі розширились до межі. Він був близько. Нарешті до мене повернувся голос.

- Гле-е-ен! Зупинись!

***

  Хлопець послабив руки і сховав ікла. Мене била дрож.

- Іві?!

Я видавила ледве дихаючи.

- Так…

Його очі із темно-червоного змінились на природний сірий відтінок. Він забрав руку із моєї шиї. Я впала на землю, вірніше, на холодний сніг.

-    Вибач…заради Бога, Іві, прости, - він зробив кілька кроків назад.

-    От так зустріч! – в мені палала злість, - знаєш, я і не знала, що, для того, щоб знайти тебе, мені потрібно лише стати твоєю їжею.

-    Я і не старався, щоб мене шукали, - сухо відповів він, - це не мало трапитись.

-    Мені здається, що все, що пов’язане зі мною, ніколи, в твоєму випадку, не мало трапитись.

-    Зараз не найкращий час для з’ясування стосунків. Чому ти раніше мене не зупинила?! Я міг тебе вбити!

-    Ну, вибачайте, але на мене не дуже і часто вампіри полюють. Я взагалі подумала, що ти маніяк якийсь! – схрестивши руки, я відвернула від нього свій погляд.

Глен не сміло посміхнувся і змінивши тон на більш спокійний, промовив.

-    Ти ще довго будеш сидіти на снігу? Холодно ж, застудишся.

Я фиркнула.

-    Обійдуся якось без твоєї допомоги! І взагалі – скільки захочу, стільки і буду тут сидіти! Хоч до самого ранку!

-    До ранку навряд чи вийде. Скоріш за все – замерзнеш і помреш!

-    Зате в тебе з'явиться можливість спокійно мною поснідати. Менше буду базікати і обурюватися.

-    Взагалі-то, я віддаю перевагу свіжій крові, охолоджена – без ефекту. Тобі ж, як нікому, це краще знати.

Я закивала.

-    Ну звичайно…куди ж там…

-    Іві, - ніжно промовив Глен, - вибач мене, будь-ласка! Я просто був вже на межі. Багато терпів, і більше не зміг. Добре, що ти зупинила мене, а то би…вибач... – він забарився, - я ж і зовнішності твоєї толком не знав…

-    Надіюсь, тепер ти познайомився з нею більш детально! Зачекай, але ж це ти був сьогодні вдень біля супермаркету, чи не так? Ти шпигував за мною? – я уважно подивилася на нього, але обличчя, як і колись – мало спокійний вигляд…

-    Признатися, я не збирався ні за ким шпигувати. Я настільки втратив самоконтроль, що, забувши про все, вийшов на полювання в білий день. Це було нерозумно, дуже нерозумно, - він на мить задумався, але згодом знову продовжив, - і тут я побачив тебе, правда зі спини, ну…я не знав, що це ти. Але ти чимось мене привабила…

-    Ти вже тоді хотів напасти на мене? – я злегка смикнулась.

-    Чесно? Так, хотів, але як міг, стримував себе, щоб не викритися. Тому ти і поїхала. Я дозволив тобі поїхати, але запах запам’ятав, і тепер знову, вийшовши на полювання, я відчув його. Не сховаю, що вельми зрадів...

-    Як це мило! – я надула губи.

Глен підійшов ближче і витягнув вперед праву руку.

-    Досить ображатись. Давай…піднімайся.

-    А звідки мені знати, що ти знову не наважишся вчепитися мені в горло?

Він ніжно посміхнувся.

-    А ти як гадаєш? Нападу чи ні?

Я ненадовго задумалась і спокійно відповіла.

-    Думаю, що ні. Але, як-не-як, ти все ще голодний, чи не так? – я стривожено подивилася йому в очі.

-    Ти знаєш, - він легко прикусив нижню губу, - мені якось вже і не хочеться їсти. Мабуть, дуже злякався, що міг зробити тобі боляче.

Я подала йому свою руку і піднялась.

-    Отак краще! – промовив він із посмішкою.

Я теж злегка посміхнулась.

-    До речі, радий тебе бачити, Іві, - не зводячи із мене погляду, сказав Глен.

Я звузила очі.

-    А мені здається – навпаки. Нас знову зв’язала випадковість, ти не знаходиш? Як і тоді, на форумі…