Розділ VIII. Повернення до реального світу

Тиждень промайнув швидко, але, досить важко з боку духовного мого стану. Я була трохи засмучена за те, що із Майклом ми вже не разом. Так, я розуміла, що так далі жити було не можливо, ми зобов’язані були підбити підсумки. Але два роки, так би мовити, спільного життя, нелегко було забути і тим більше – пережити.

На це все потрібен був час. І я намагалась над цим не задумуватись. Все скінчено і нічого не повернеш.

Тепер моєю самою головною душевною біллю був Глен. Це був самий жахливий стан. Я не могла повністю віддатися роботі. Навіть діти помітили, що я інколи намагалась щось їм розповісти, але при цьому дивилася кудись дуже далеко і потихеньку починала завмирати як статуя, поки хтось із учнів не порушував мертву тишу. Тоді я згадувала де я все ж таки знаходжуся.

Самим найогиднішим було наставання ночі, ні одного нормального сну, тільки жахи, від яких я кожного разу просиналась в холодному поту. Після, я боялась ще раз заснути і міцно тримаючи в руці “подарунок” ворона, чекала на світанок. Признатися, я думала, що не доживу до п’ятниці – боялась зійти з розуму. Мені терміново потрібно було відволіктись, і чим скоріше, тим краще!

“І Глена потрібно було забути. Забути все, про що він мені розповідав. Забути, що він вампір. Якщо йому так легко було забути мене, викинути із пам’яті, то чому би і мені не зробити те ж саме?”

У четвер ввечері, як я і обіцяла, я подзвонила Джені і ми домовились, що в п’ятницю рівно о 17:00 я буду чекати її в себе вдома і прохання – не запізнюватись.

Дочитавши свою книгу, і трохи поміркувавши про її сюжет, я стала готуватися до сну. Але спати мені не хотілося. Вірніше, я боялася заснути, щоб знову не задихатися від страху і болі.

Все ж таки, я взяла себе в руки, тихенько опустилася на подушки і до половини натягнула на себе пухову ковдру.

-      Я ніколи не згадаю про тебе! Зникни із моєї пам’яті! Ти мені не потрібен! – холодним тоном, дивлячись на стелю, промовила я.

Повіки почали повільно закриватись. Я заснула.

Морозний січневий ранок, на великий подив, я зустріла добре і навіть не прокинулася ні разу по середині ночі від жахів. Сьогодні мені наснився хороший сон. Я навіть, перший раз за весь час, усміхнулась.

-      Слава Богу! – сказала я собі, - жахи нарешті закінчилися, - і витягнулася у ліжку у весь ріст.

Якось на душі мені було дуже спокійно: серце не нило, і важкість зникла.

            “Невже мої слова все ж так подіяли? – задумалась я, - невже, він почув моє прохання і залишив мене в спокої? – я підвелася з ліжка і подивилася на годинник”

“Пора. Пора збиратися на роботу. Ще трохи. Ще один день.”

Я позіхнула, але почувалася досить активно.. Саме такий стан мені був потрібен!

Привівши себе в порядок, я поїхала в коледж. Заняття пройшли добре. По крайній мірі, сюрпризів мені сьогодні учні не влаштовували, навпаки, я активно попрацювала із кожною групою.

Після закінчення лекцій, я попрямувала додому, і ще заїхала до супермаркету, щоб купити улюблений нами попкорн і колу. Алкоголь я не брала, маючи надію на Джену.

Взявши все необхідне в магазині, я вийшла і попрямувала до машини. Відкривши задні дверцята авто, я висипала все те, що несла в руках. Вдихнувши в легені побільше свіжого повітря, і відчувши полегшення, я підійшла до переднього сидіння. Обернувшись, раптом, я відчула, що за мною хтось спостерігає. Я перевела погляд на дзеркальце і побачила чоловіка, який стояв позаду мене, приблизно в п’ятдесят метрів.

У відображенні я бачила тільки джинси, кеди і більше нічого, тому різко обернулася, але він зник.

“Знову, - із страхом подумала я, - знову починається. Ні, це тільки в моїй уяві. Це тільки мені здається. Я багато пережила за останні дні і тепер мені ввижається що завгодно”.

Я постаралась заспокоїтись і під курточкою намацала свій амулет. Забувши про все, я попрямувала до машини, відкрила дверцята, сіла і завела двигун. Додому я дісталася без пригод. Припаркувавши машину біля гаража, я подивилася на годинник. "За п'ять хвилин п’ята".

“Джена мала бути вже у мене, але її авто я ще не спостерігала. Добре, почекаємо, не перший раз”

Я примружилась від сонця. Воно дуже гріло, але сніг не танув, а навпаки – був таким “хрустким” і “цукровим”.

Забравши всі продукти із машини, я пішла до будинку. Двері відкрити мені не судилося.

-      Сюрприз!!!

-      Джена!

-      Залітай! Давай допоможу!

-      Ну, допоможи… - я всучила їй декілька пакунків і ми пішли на кухню. На столі на мене чекали ще пара таких покупок із того ж супермаркету. Я приголомшливо подивилася на подругу.

-      Я в захваті! Як ти все встигла? Я тільки що звідти і не зустріла тебе.

-      Елементарно, Ватсон! – діловим тоном вимовила Джена, - ти і не могла мене там зустріти по одній простій причині: я побувала там задовго до тебе, - вона усміхнулась і продовжувала розпаковувати продукти.

-      Ні, я розумію, звичайно. Просто ти ніколи не робиш все вчасно! Тебе завжди по сто разів просити потрібно, а тут…я в шоці! Швидше за мене впоралася!

-      От бачиш! Інколи і я можу бути ідеальною, не тільки тобі ж нею бути!

-      Ідеальних людей не існує. Те, що ти сьогодні вчасно прийшла, називається пунктуальністю, - я підмигнула.

-      Пункт що? – Джена, не на жарт, розгубилася.

-      Пунктуальна, означає, любить точність, не дозволяє собі кудись запізнитись, все робить вчасно… - пояснила я.

              Джена награно взялась обома руками за голову.

-      О, ні, ні! Таке для мене не реально. Це по твоїй частині. Я так роблю, коли згадую, що якщо кудись вчасно не потраплю, значить отримаю по повній, а так – ні, - вона трошки заспокоїлась.

Здається, на сьогодні стільки багато інформації для неї було достатньо. Але, яка би вона не була, мені вона подобалась, в першу чергу, як особистість – добра, безкорислива і чесна, що в наш час було, на жаль – рідкість.

-      Джена, а де твоя машина?