Розділ VII. З'ясування стосунків

До фіналу залишалось ще половина книги. Так, я чудово знала, чим все закінчиться в “Спадкоємцях ночі”, але все одно була присутня дещо інтрига і переживання за героїв.

….

“ – Нас переслідують, - сказав Франц Леопольд Мері.

   - Так, я знаю, дві людини. Сеймоур, що ти задумав? Залишайся тут!

   - Він повернеться. Вовк може постояти за себе. Побігли далі!

   - Ні! У них зброя. Срібна зброя!

  За найближчим провулком жалібно завив вовк…

   - Вони поранили його!

  Мері стояла на колінах поряд із калюжею свіжої крові. Це була кров вовка, Франц Леопольд відразу це відчув. Чоловік з мечем зник за поворотом, а жінка, ні, дівчинка, ледве старша його самого, ще раз в паніці обернулася до нього, а потім пішла за чоловіком. Їхньою головною метою було – знищити вампірів – зло, - яке вночі вилазить із катакомб і вбиває ні в чому невинних людей – забираючи кров до останньої краплі. Але Ліз так не вважала. Зустрівши Малколма, тоді, в катакомбах, вона зрозуміла – вампіри не такі вже і монстри, як описує їх Орден Дракона…”

…

Я смикнулась в кріслі. Хтось настирливо ломився в мої двері!

  “- Та що ж це таке, - фиркнула я, - от так завжди…на самому цікавому місці! Та кому не живеться спокійно на світі?!”

Знову стукіт. Ще більш голосний і сильний.

- Іду я, іду! – я розлютилася.

“ Боже упаси, якщо це Майкл! Тоді це буде останнє, що він зробить в своєму житті!”

Намагаючись забути про злість і зробивши більш приємну фізіономію, я легко повернула ключем.

-      Ти що собі дозволяєш?!!

Мене обдало сильною голосовою хвилею.

-      Привіт, Майкл! – я вищирила зуби.

Не спитавши, чи можна увійти, він відштовхнув мене, і діловитою ходою направився у вітальню. Закривши двері, я зробила теж саме – тільки набагато простіше.

-      Екстрасенс, - ледве чутно пробуркотіла я, сідаючи в крісло.

-      Екстра що? – не зрозумів Майкл.

-      Сенс! Екстрасенс! – із посмішкою на обличчі повторила я.

-      Хто? Ти? Із яких це пір? – здивувався він.

-      Ну, якщо бути дуже точною, то десь біля трьох хвилин і двадцять шість секунд, - відповівши, я моргнула.

-      Тобі лікуватися потрібно! – швидко заговорив Майкл.

-      Не сперечаюсь, - я закрила очі і відкинулася на подушку, - ще щось?

Я бачила, що він шаленів від такого відношення – і мене це веселило. Я усміхнулась, але продовжувала лежати із закритим очима.

-      Ти де була? – знову почав він не змінюючи тону в голосі.

-      Коли?

-      Не роби вигляд, що ти нічого не розумієш! Де ти була вчора, сьогодні?!

-      Дома.

-      Не бреши!

-      А мені брехати нема за чим, - я пожала плечима.

-      Чому ти на дзвінки не відповідаєш? Я від учора не можу до тебе додзвонитися!! – ледве стримуючи емоції, Майкл  переминався із ноги на ногу.

-      А ти би і не додзвонився, - усміхнулась я, - телефон вимкнений.

-      Чому?

-      Батарейка сіла, а на зарядку ставити було лінь, - тепер я вже трошки відкрила очі, щоб бачити його обличчя.

Воно було двох кольорів одночасно – червоного і бордового. Із вух йшла пара, а мене розпинало від сміху. Я не розуміла чому. В такій екстремальній ситуації мені більше всього хотілося сміятися, ніж вирішувати і так нічого не значущі для мене вже відносини. Але Майкл був настроєний зовсім на іншу хвилю.

-      Іві, ти глузуєш з мене?

-      Ні! – я трошки підвищила голос.

-      Мені чомусь так не здається…

-      Не розумію, що ти хочеш почути від мене, Майкл?

-      Де ти була, і чому ти відключила всі телефони в будинку?

Я закрила обличчя руками, але продовжувала зрозуміло пояснювати.

-      Я була вдома. Телефон вимкнувся сам по собі. Я не встигла його зарядити. Все! Досить! Мені нема за чим перед тобою оправдовуватися.

-      Якщо ти забула, дорога, то я нагадаю тобі, що ти моя дівчина! – він підвівся з крісла і випрямився на весь ріст, хоча, якщо чесно, то фігура Майкла була повністю не далекоглядною.

-      Щось ти пізно згадав, дорогий, що в тебе є дівчина!

Він знову виводив мене із себе. “Зараз я втрачу контроль і буду знищувати все, що рухається…”

-      До мене дійшли чутки, - трошки заспокоївшись, продовжив Майкл, - що вчора ти мала піти на вечірку, до цього новенького, Шелдера…разом із Дженою.

              Я голосно засміялась.

-      Ага! А цю “чутку” випадково не Ненсі зовуть?

-      Не важливо…

-      А втім, Майкл, не відповідай, - я розвела руками.

-      Іві, отже це правда? Ти була на вечірці? – тихо спитав Майкл.

-      Правда, - почала я, - дійсно, я мала піти із Дженою на це “паті”. Вона мене попросила і я не могла їй відмовити. Але, так склалися обставини, що я не змогла. Не знаю, чи була там Джена.

-      Зрозуміло, - перебивши мене, сухо відповів Майкл.

Я знала, що він зрозумів, що був не правий, але усвідомити це ніяк не хотів, тому почав діяти по-інакшому, що мене розлютило не на жарт.

-      Добре, пробачаю.

              Я буркнула, але нічого не відповіла.

-      Ну, розповідай, чим займалася? – почав він.

-      Коли?

-      Ну до мого ж приходу ти робила хоча б щось? – ще раз, конкретніше спитав він.

-      Так, робила. Читала…

-      І що ж? – тепер на його обличчі я зловила єхидну усмішку.

  Я нічого не відповіла, тільки махнула головою в бік дивану, на якому лежала моя книга. Майкл безшумно підійшов до нього, опустився біля відкритих сторінок і гидливо взяв в книгу до рук.

-      Як мило. “Спадкоємці ночі. Поклик крові”, - він знервовано усміхнувся, - чергова вампірська сага, яку Іві, мабуть, читає не перший раз.

Я спокійно подивилася на нього.

-      Так, ти правий. Я читаю її вже вдруге, і знаєш, починаю зовсім по-інакшому сприймати події, героїв, ніж коли я читала її вперше…