Розділ VI. Подарунок птаха

На мить, я не помітно для себе задрімала. Вже світлішало, було тепло. Прокинулась я від удару подушкою в голову. Не встигнувши ще тверезо оцінити ситуацію, я нагнулася вниз за нею і акуратно поклала її у крісло. В кімнаті було тихо, і по всьому будинку – теж. “Мабуть, мама вже поїхала на роботу”

Я підійшла до дзеркала, взяла зі столику тонік, щоб хоч трошки освіжити обличчя і якось прокинутись. У дзеркалі я побачила відображення свого ліжка, в якому було порожньо. “Ворон! Де він?”

Я різко обернулася. На ліжку лежав тільки плед – пташки там дійсно не було. “Куди він міг дітись? Я ж цілу ніч не спускала з нього очей. Куди він встиг полетіти? І як?”

Я повернула голову в бік лоджії. “Ага! Я ж її не закрила – він вилетів через вікно. А може він до сих пір там?” Я швидко побігла до дверей і легко їх прочинила. “Ні, його тут нема. Отже, все ж таки відлетів. Мабуть, за ніч відігрівся, виспався і крило загоїлось… ”

“Пішов. Як і Глен. Нічого не сказав. Навіть не попрощався. Ех, вороне!”

Я опустила голову до низу, і тут, на килимку, помітила щось чорне. Зрозумівши, що це було насправді, я злегка усміхнулась. На підлозі, біля прочиненого вікна, лежало перо – чорне, довге перо ворона. Я нахилилась і підібрала його в руки. Воно було таким же попелястим, із відблиском, і пахло тим розчином, яким я оброблювала його рану.

-      Дякую! – подивившись вдалину, я схлипуючи, промовила, - дякую за те, що був поряд, коли мені було погано. Прощавай!

Трохи привівши в порядок свою кімнату, я спустилась на перший поверх і першим ділом попрямувала до кухні варити каву. Перо я тримала в руці. Як добре, що сьогодні був вихідний. Я жадібно налила собі в чашку гарячу, ароматну рідину. Зробивши ковток – я трошки прийшла в себе, зробивши ще пару – я повністю прокинулась. Робити було нічого і я знову сіла на підвіконня.

“Читати? – не хочу. Слухати музику? – теж не хочу. Може взяти щоденник і з ним поспілкуватися? – ні, не хочу. Нічого я не хочу!!”

Я дивилася через вікно на вулицю. Сніг вже встиг розтати і подекуди з'явилися калюжі, які розліталися тисячами крапель тоді, коли на них наїжджали колеса чергових авто. Людей не було. Кожен, ще з ранку, пішов по своїм справам, і скоріше за все – пішов до самого вечора. Допивши каву, я знову звернула свою увагу на перо, перевертаючи його  в руці…

“З ним потрібно щось зробити! – подумала я”

Швидко схопившись з підвіконня, я побігла у вітальню і вирішила влаштувати гурток “Вмілих ручок”. “Я зроблю із пера прикрасу, і душа ворона, мого друга – завжди буде зі мною! – із усмішкою на обличчі, я сіла на підлогу”. Зібравши все потрібне для роботи – чорний шнурок, ножиці, великі чорні намистинки, я повністю віддалась у вирій своєї фантазії. Вирішила змайструвати із пера типу оберегу, амулету, тобто щось в такому дусі.

Я трохи підрізала стрижень, який був у пері, і наділа на нього круглу, чорну намистинку, яка зсередини вже була добре просякнута клеєм. Потім, почекавши, поки вона висохне, тонкою викруткою, зробила маленький отвір в намистинці для шнурка. Я боялась, що намистинка розколеться на дві частини і мені прийдеться починати все спочатку, але, на щастя, вона залишилась цілою. Залишалось саме просте – перетягнути шнурок через дірку намистинки і встановити потрібну довжину ланцюжка. Тому що, якщо не підрізати шнурок – перо, скоріш за все, буде звисати до самого живота, що мене ніяк не влаштовувало. Я обережно взяла тільки що виготовлену прикрасу і підійшла до дзеркала, яке висіло над каміном.

Я ніяк не могла визначитися із довжиною – аж надто перо було довгим, майже на цілу мою долоню. Але, якщо розібратися і вдаритися в логічне мислення, то мені досить обрізати шнурок до мінімуму, щоби перо виявилося десь в районі декольте – може нижче, тоді - це буде мене влаштовувати. Обрізавши ланцюжок і зав’язавши його ззаду, я, задоволена своєю працею, усміхнулась сама собі у відображення.

“Навіть досить непогано вийшло. Нібито із магазину”.

Але тут я згадала про ще один штрих – потрібно було обробити перо блискучим лаком, щоб воно швидко не зіпсувалося, і не було таким м’яким.

За лічені секунди, перо виблискувало на світлі ще прекрасніше і пахло вже не розчином, а лаком для нігтів – по крайній мірі – більш приємний запах…

Я думками, ще раз, подякувала ворону за цей чудовий подарунок і заглибилась в свою книгу.

Форум “Small Word” для мене назавжди помер…