Розділ V. Жахлива таємниця. Ворон

Ранок видався не дуже. Я ледве відкрила очі. Моє тіло нило, ніби його били цілу ніч. Я погано спала. Мені снились жахи, кожні п’ять хвилин здригалася і прокидалася від страху. На вулиці вже виднілося. Мої шибки були розмальовані зимовими візерунками. Я подивилась на стелю.

- Доброго ранку, Іві! Як спалось? Вставай! Кави тобі, крім тебе самої ніхто не зробить.

“Отакої! Вже сама із собою розмовляю, зовсім з розуму зійшла, - подумала я про себе і почала підніматися з ліжка”

  Зробивши собі кави і трошки “воскреснувши” після парочки ковтків, я направилася до підвіконника. В лівій руці я тримала ноутбук.

“Щоденник! Я зовсім про нього забула. Щось давно я не вела записів, все немає часу. Ранком не цікаво, а вечором в мене вже є інше заняття. Ні, не хочу я щось писати, краще зайду я на форум - може там Глен?”

  Ввела логін, пароль і натиснула “Вхід”. І тут, почула якийсь шум, який доносився із моєї кімнати.

   Я швидко зробила останній ковток кави, поставила чашку в раковину і побігла наверх.

   Відчинивши двері звичайним шляхом, тобто, ногою, я озирнулася по сторонам: ніби тихо, все на місті. Що ж це за шум був? Таке відчуття, ніби чимось важким кинули у вікно.

   Я попрямувала до лоджії і ледве не cкрикнула. На округлому килимку лежав попелястий ворон. Ліве крило було відкинуто трошки назад, мабуть, перебито. Його очі, чорні, як ніч – уважно дивилися в мої і, здається, просили про допомогу. Я, довго не думаючи, побігла у ванну за розчином.

  Вже через декілька хвилин, я обробила ним крило ворона. На мій подив – він навіть не поворухнувся і не смикнувся. Навпаки – чемно чекав закінчення процедур.

-      Як же ж тобі так вдалося попастися? – спитала я.

Але ворон тільки і робив, що дивився і дивився мені в очі.

-      Добре, - зітхнула я, - не хочеш, не відповідай. Може, ти зголоднів, га?

Але він вже закрив очі і більше нічого не хотів чути.

-      Ясно. Відпочити хочеш? Добре, зараз, - я стягнула із плетеної корзини теплий плед і накрила ним пташку.

“Нехай поспить. Йому потрібно набратися сили, а ввечері я загляну…”

  Я тихенько вийшла із лоджії і закрила за собою двері. Ворон так і залишився лежати вкритим.

               “Чудеса. Як це він зовсім не врізався в дерево?! Добре, що сюди потрапив”

   Я присіла на краєчок ліжка і зосередилась на екрані ноутбука. Мені пощастило. Глен   був в он-лайні і першим написав мені.

Глен: - Добрий ранок, Іві!

Іві: - Привіт!

Глен: - Як ти?

Іві: - Нормально…

Глен: - Щось не так?

Іві: - Ні, все добре. Чому питаєш?

Глен: - Бачу, як ти сухо відповідаєш. Може, все таки розкажеш, що тебе тривожить?

“Отакої. Нічого від нього не приховаєш. Доведеться розповісти”

Іві: - Тут таке, розумієш, словом, не повіриш, але кілька хвилин тому, до мене в лоджію залетів ворон із підбитим крилом…

Глен: - Як цікаво…

Іві: - Такий весь попелястий, із відблиском і очі чорні…

Глен: - Так…люблю таких…гарні. Знаєш, ворони відносять душі вбитих і самогубців. І мою віднесли колись, може навіть, саме цей…

Іві: - Твоя душа з тобою, а ця – поранена, хоча, якщо це правда, то цю душу потрібно терміново вилікувати…

Глен: - Раніше я не був такий, а тепер порожній…не людина. Допоможи йому, Іві…

Іві: - Ким би ти не був зараз, ти все одно, першим ділом, будеш людиною, особливою людиною. Якщо ти вмієш прощати, просити пробачення і випромінювати доброту – у тебе є душа. Не переживай, я допоможу йому. Я вже намагаюсь. Глен, от ти говориш, що не був таким, як зараз…а яким ти був?

Глен: - Добрим…зовсім не жорстоким…

Я не розуміла, до чого він веде, але все ж – не поспішала.

Іві: - А тепер в чому твоя жорстокість? Якщо ти усвідомлюєш, що був кращим, означає – не все втрачено. Ти сильний духом. Захочеш – будеш добрим. Це добре, що ти розумієш, значить, контроль над собою маєш…

Глен: - Жорстокість…думаєш, знаєш мене? Знаєш що я? Все людське – личина! А за нею спрага…і кров.

  Я бачила, що він був чимось занепокоєний і будь-яким способом намагалась йому допомогти.

Іві: - Знаю, хто ти, і що? Це мене не лякає…так, у тебе є потреба у крові, але за неї осуджувати не варто. Ти не робиш жахливих вчинків…

Глен: - Вважаєш? Мабуть, час говорити на чистоту…

Іві: - Знаю, а не думаю…добре, давай на чистоту.

Глен: - Якщо скажу дещо, обіцяй, що не відвернешся від мене!

Іві: - Обіцяю. Міг би і не питати.

Глен: - Все не зовсім так, як я розповідав…

Іві: - А як? Ну, кажи…не тягни!

Глен: - Ну, я писав, що легко перебитися пташками, і що не хочу бути вбивцею. Просто не хочу бути тим, ким вже є. Але, на жаль…

Іві: - Але що? Глен, не мовчи!

Глен: - Вбив багато вже…

Іві: - Кого? Людей? Яких?

Глен: - Різних…

Іві: - І ти думаєш, що я відвернусь від тебе, так? Ні, не дочекаєшся. Мене це не вбило.

Глен: - А мене вбиває, мені шкода, дуже…

Іві: - Чому ти раніше мені нічого не розповів?

Глен: - Боявся, що ти не захочеш зі мною більше спілкуватися…

Іві: - Не потрібно було боятися…але, як ти себе тримаєш в руках біля людей?

Глен: - Стримую себе – терплю, скільки в силах – небо свідок. Така біль! Пташки і інше терпіти допомагають, але раз в декілька місяців хтось помирає…