Розділ ІІІ. Початок нового життя. Глен Соммерс

Ранок настав швидко. Яскраві, сонячні промені підібрались скрізь вікно до моїх очей. Я вже не спала, але і вставати ще не хотілось. Після цієї ночі зовсім нічого не хотілось. Я все ще думками була на форумі і уявляла чим же ж він зараз займається? І чи радий нашому випадковому знайомству?

   Мені важко було повірити в те, що саме я, а не хто-небудь інший, зустріла його – справжнього вампіра. Людину із немислимою швидкістю, силою, розумом і, звичайно, ідеальною зовнішністю. У зовнішності було присутнє те, чого не було в інших.

   Так, на перший погляд, Глен звичайний хлопець, нічого надприродного в ньому нема, але, якщо уважно придивитися, то відмінностей знайдеш чимало. По-перше – чіткий контур обличчя, ніби з картини, по-друге – губи, які вміють тримати себе під контролем, і по-третє, що саме головне і прекрасне – очі! Вони дуже виразні і потайливі, що вельми вражало. У всякому разі, я намагалась забути, хто він є насправді і сконцентруватися на тому, що, першим ділом Глен – людина, і у нього є душа, почуття, смаки і власні пріоритети. Я не хотіла спілкуватися з ним лише із-за того, що він те, чим я захоплююся вже майже вісім років. З мого боку, це виглядало би егоїстично і не правильно. Він подобався мені як особистість, з якою мені цікаво проводити час і, що саме головне, він вміє слухати мене – чого не скажеш про мого хлопця.

   Майкл ніколи не любив розмовляти зі мною. Його улюблені слова звучали завжди так: “Іві, стоп! Досить! Розберись як-небудь сама. Ти ж знаєш, що мені це не цікаво!”. На цьому наш діалог, зазвичай, закінчувався, і мені нічого не залишалося, як розповідати все собі самій, або моїм вірним чотирьом “подругам” – стінам.

   Але з Гленом було все по-інакшому. За одну ніч він зумів перевернути все моє життя. Зробив його простішим і трішки “казковим”. Він зміцнив мою віру в те, що це правда: вампіри дійсно існують і вони серед нас!

   “Пора прокидатись, – подумала я, - скоро мама приїде з магазину, а я до сих пір ніжусь в ліжку і ще нічого не зробила…”

   Я швидко встала, вмилась, привела себе до порядку і збігла вниз по сходах на перший поверх. Як завжди, в кімнатах був бардак, який потрібно було розгрібати із блискавичною швидкістю. Чим я і зайнялась. Все блищало практично через півтори години. Я “мертва” звалилась на диван.

“Втомилась! Потрібно перепочити і терміново зварити собі кави”

Якщо я прокинулась і прибралася в домі, ще не означало те, що я знаходжуся в здоровому глузді. Аж ніяк. Мій мозок як і раніше відключений, і він з нетерпінням чекав, коли ж я піду варити йому порцію кавової рідини.

  “Ой, - ледве переводячи дихання промовила я, - “Світ тісний”! Я забула зайти на форум. Як же могла забути про таке? Можливо, Глен уже там, а я тут розляглась на диванчику і мрію про рожевих слоників!”

   Незабаром, взявши до рук ноутбук, я швидко набирала на клавіатурі свій пароль і логін для входу. Увійшовши, я розчарувалась. На жаль, його не було, але в правому віконечку, біля його фото, значилось: “Був сьогодні о 09:00”.

“Отже, він був сьогодні на форумі зранку, а я якось і не подумала. Нічого, зайду вечором. Думаю, вечором він має бути…”.

Я вийшла із мережі і попрямувала на кухню. У мене була жахлива спрага! У мене було таке відчуття, що якщо я зараз не вип’ю хоча б порцію, то влаштую комусь безкоштовний істеричний концерт. І цим слухачем, скоріш за все, виявиться Майкл.

    Кавоварка ніжно заспівала. Чорний, густий, ароматний струмінь, мілко побіг в чашку. Я трошки заспокоїлась. Один лише запах відволікав мене від всього світу, але тільки не від Глена. В основному, за чашечкою кави, я писала вірші, слухала музику, вела щоденник, або ж читала книжку. Зараз я не могла займатись нічим із вище перерахованого. Нічим, крім як пити каву і думати про вампірів!

   Стукіт в двері. Я різко підняла очі у бік коридору. Ще один, вже наполегливіше.

“Хто ж це може бути? – подумала я, - ніби і не чекаю нікого, тим більше в суботу!”

  Виходу не було, довелося йти відкривати. Я, знехотя, відклала чашку з кавою на прозорий столик і поспішила до дверей. Це була Джена – моя сама віддана і вірна подруга. Подруга дитинства і теперішнього часу. Хоча, якщо чесно, то бачилися ми приблизно два-три рази в місяць, якщо не менше, і зідзвонювалися так само – щоб привітати один одного зі святами. Але варто було лиш нам зійтись разом, часу про все і про всіх розповісти було обмаль, тому, після зустрічі, ми ще десь біля п’яти годин зависали на телефоні, і ніяк не могли попрощатися. Тому я була злегка здивована її появі. Без дзвінка, без повідомлення, дивно. Щоб дізнатися, для чого ж вона все-таки прийшла, для початку потрібно було хоча б її пустити в будинок. Що я і зробила, повернувши ключ в замковій щілині.

   Вона була, як завжди, прекрасна. Чорне, натурального кольору, довге волосся, спадало на її плечі. Біла кофтинка із написом “Hello kitty” із точністю підкреслювала її тендітну фігуру. Чорні джинси і утеплені, зимові кеди, сиділи теж приголомшливо. Джена витончено показала свою усмішку.

-  Привіт, подруго!!! – крикнула вона.

-  Привіт, Джена! Для чого так кричати? – закривши двома руками свої вуха, спитала її я.

- Щоби ти мене краще чула!!! – не змінюючи динаміку в голосі, знову прокричала Джена.

    Я подивилася в її очі тим поглядом, який вона завжди називала “вовчим” і дуже боялася.

- Джена, перестань кричати на цілу імперію! Голова розколюється…

Побачивши мої очі, тепер вона заговорила досить тихо.