Розділ ІІ. Small World (Світ тісний)

          Була зима. Грудень місяць. П'ятниця вечір. Вечір п’ятниці – це саме краще, що було в моєму житті. Все починалось як завжди. Ранок і робочий день пройшли насилу, але стимул того, що вдома на мене чекає тепло і моя улюблена чашечка кави, допомагав мені діставатися своєї мети. І от настала та мить, коли я з усмішкою на обличчі, відкривала двері свого дому, де жила разом із мамою на Грей стріт. Йшов мілкий, але густий сніг. В таку погоду добре було гратися в сніжки, а ще краще – ліпити сніговика, чим і займалися сусідні діти навпроти. Спокійно зітхаючи, я зробила собі розчинну каву і присіла на підвіконнику в кухні. Я із задоволенням вдихала аромат щойно приготованої кави і уважно слідкувала за тим, як жваво хлопчики справлялися зі снігом.

   Скачавши перший ком, і міцно встановивши його в заздалегідь виритій ямці, вони не на жарт задумались. І я здогадалась про що. Ком був розміром, як два ці малі разом узяті, і якщо вірити подальшим скочуванням грудок, то сніговик повинен був вийти у висоту приблизно 2 метри, а якщо виміряти зріст кожного з хлопців, то вони ледве-ледве дотягували до 1,20 см. зросту. Так що, в кінцевому підсумку, фіксувати морквину, в якості носа сніговику, доведеться або піднявшись на драбині, або на плечі товариша. Друге відпадало зразу, а перше звучало досить небезпечно. Мій рот розплився в усмішці, і мені закортіло дуже дізнатися, чим же ж закінчиться експеримент двох гномиків і велетнів-грудок. На щастя, на допомогу двом «скульпторам», поспішила добра фея місіс Грета, їхня мама. Вона легко спустилась з ганку, ніжно усміхнулась і вимовила:

-      Джеремі, Джейсон, досить знущатися із снігу. Залиште матінку природу в спокої і ходімо до хати. Печиво та тепле молоко чекають на вас у столовій.

Почувши останні слова, про печиво і молоко, хлопчики довго думати не стали. Вони швидко зорієнтувалися що до чого, і з сатиричною усмішкою подивилися на ще не завершеного сніговика, ніби говорячи: “- Добре, друже, живи поки що!”, і навипередки зникли за дверима будинку. Я з полегшенням зітхнула.

“Пощастило сніговику, тепер він в безпеці, по крайній мірі, до тих пір, поки сніг сам не розтане. Будемо надіятися, що хлопчики й зовсім про нього забудуть”

     Я якраз допивала каву і занотовувала останні записи у своєму щоденнику. Так, в мене є особисті щоденники. Я веду їх із чотирнадцяти років. Вони допомагають і допомагали мені, коли на душі було нелегко, а поряд не було того, котрий би зміг вислухати і, тим більше, зберегти твої таємниці. От ще одне моє маленьке, дивне хобі, але корисне і «вірне».

     Залишивши думки про малих сусідів і, дивом врятованим сніговиком, я зручно вмістилась на своєму ліжку і пірнула в сюжет книги, яку перечитувала вже в другий раз. Книга мала назву «Спадкоємці ночі. Поклик крові». Як я вже говорила, я люблю містику, в особливості, захоплююся вампірами. От і ця книга була саме про вампірів, про їхнє життя, про їхнє перше кохання. Ні, не думайте, це не яка-небудь любовна вампірська сага. Це краще. Тут акцент звернений більше до історії виникнення вампірів, їх далеких кланів…

***

      На вулиці темніло. Я все ще читала. В кімнаті було тихо. За вікном падав сніг. Я ніяк не могла відірвати очей від сторінок. Уже в котрий раз я повторювала собі: “- Ну все, ще одна, ще остання сторінка і спати!”

      Але була ще одна, і ще одна...

      І все ж таки, на хвилинку, я змогла відволіктись і подивилась на годинник.

     “Десята година, можна було би і поспати”

     Та враз, повернувши голову направо, і глянувши на тумбочку, я помітила свій мирно спочиваючий в самому кутку, ноутбук.

       “Як я могла забути про нього?”

      Я обережно відклала книгу в бік і трішки піднялась з ліжка. Завантаживши «ноут», я з недолугим виглядом витріщилась на екран. Якщо чесно, то я уявлення не мала, що з ним робити, тому, почала із самого простого: зайшла в ICQ, електронну пошту, чат, який встиг надокучити мені за довгі роки спілкування з нецікавими і практично однаковими мені людьми, але ніде більше п'яти хвилин не затримувалась. Від нудьги смертної, я не знала чим зайнятися в мережі. Довго не думаючи, я відкрила всезнаючий Google і в пошуку надрукувала перше, що прийшло мені на думку: «Кому зараз важко». Результати пошуку виявилися не втішними: лише два форуми і декілька сайтів знайомств. Друге я відкинула без всіляких роздумів. Мені і так вистачало в житті пригод.

     Тяжко зітхнувши, я вирішила відкрити перший форум, який потрапив мені на очі. Увійшовши на головну сторінку, я помітила посередині, кольоровими літерами, напис: «Світ тісний». На мій погляд, це здалося мені вельми цікавою назвою для форуму, і я вирішила затриматись. Гуляючи по сторінці, я знайшла колонку, яка знаходилась в лівому верхньому кутку. В колонці зазначалися назви кімнат форуму і декілька питань, які відносилися до побажань і пропозицій щодо розвитку сайту. Я уважно пробіглась очима по тексту і знайшла потрібну мені кімнату під назвою “Who is now difficult” (“Кому зараз важко”). Клікнувши два рази правою клавішею миші, я почекала, доки наступна сторінка повністю завантажиться. На жаль, співрозмовників виявилось не багато. Зазвичай, на загальній стіні, я найбільше помічала вислови хлопця під ніком “Ангел без крил” , і дівчини, яка називала себе “Мрія Диявола”. Створивши собі особисту анкету, я охоче прийняла заявку від них обох у друзі. Хоча, спілкуватися з ними ніяк не збиралася. Мені достатнього було того, що я і так була злегка в шоці від їх безглуздого і нудного спілкування на стінці “гуртожиток”. Але, як культурна і освічена людина, я не могла відмовити їм у хоча б віртуальній дружбі.

    Намагаючись якомога довше не світитися, я перейшла до перегляду зареєстрованих анкет за цей тиждень. На щастя, їх виявилося лише три. Одна анкета належала дівчині під ніком “Devil”, а дві інші – двом хлопцям. Помітивши аватарку в готичному стилі “Paranoia Dolls” у одного із хлопців, я все ж таки проявила якийсь інтерес і сміливо почала вивчати його дані.