5 розділ

Дмитро

Після того дивного, майже неконтрольованого пориву з обіймами мені вдалося взяти себе в руки. Більше жодних зайвих рухів, жодних непотрібних поглядів. Лише професіоналізм. До Яни заходив виключно зранку, під час обходу: стандартний огляд, мінімум запитань. Так було правильно. Так мало бути.

Її стан повністю стабілізувався. Істерик більше не траплялося, фізично вона йшла на поправку, і це означало лише одне — виписка наближалася. За всі ці дні до неї так ніхто й не прийшов. Ні родичі, ні друзі. Навіть той хлопець, про якого вона обмовилася в першу зустріч, ніби про щось неважливе. Занадто неважливе для людини, що носить під серцем його дитину. Це насторожувало. Потрібно було ще раз поговорити з нею про нього. Спокійно, без тиску. Можливо, він просто не знає, що вона в лікарні. Або не розуміє, наскільки їй зараз потрібна підтримка. Не піде ж вона після виписки просто на вулицю.

— Яно Володимирівно, вітаю, — тихо сказав я, заходячи до палати й прикриваючи за собою двері. — Як ви сьогодні? Щось турбує?

Вона підвела на мене погляд — уже спокійніший, ніж у перші дні, але все ще насторожений.

— Добрий день, Дмитре Ігоровичу. Все добре. Синяки потрохи сходять, рука загоюється.

— А як справи зі спогадами? — обережно запитав, добираючи слова так, ніби йшов тонким льодом. Адже добре пам’ятав, як легко вона може зірватися.

— Без змін. Я досі не пам’ятаю останні п’ять років, — сказала вона спокійно, майже буденно. — Але вже звикаю до думки, що всередині мене нове життя.

Після паузи Яна несміливо додала:

— До речі… я весь час боюся спитати. А хто в мене буде?

У цій простій фразі було стільки ніжності, що я на мить забув, де ми і ким доводимось один одному.

— Ви чекаєте на дівчинку, — відповів я і сам не помітив, як у голосі з’явилося тепло.

— Дівчинка… — повторила Яна, ніби смакуючи це слово. — Донька. Донечка…

Дівчина погладила живіт, і цей рух був таким природним, що щось всередині мене стиснулося.

— Я так зациклилася на тому, що нічого не пам’ятаю… так боялася себе, — тихо продовжила вона. — Що навіть не подумала про неї. Про те, що могла її втратити…

Голос надломився, але сліз не було. Вона просто замовкла.

— З нею все добре, — пролунало впевнено. — Усе минулося. Ви обидві в безпеці.

Кілька секунд вагання — і моє вперте бажання допомогти взяло гору.

— Хотілося поговорити з вами про вашого хлопця. Через два дні вже можна буде говорити про виписку, але за весь цей час до вас ніхто не приходив.

Яна напружилася миттєво, ніби хтось різко потягнув за невидиму нитку.

— Хлопець? — перепитала вона сухо. — Він не прийде. Я дзвонила йому майже одразу, як прийшла до тями. Він сказав, що більше мене не кохає і між нами все скінчено.

Вона знизала плечима.

— Тож, мабуть, мені нікуди йти. Але в мене є трохи грошей, на перший час щось знайду.

Мене не покидало відчуття, що вона применшує ситуацію. Свідомо. Щоб не виглядати слабкою.

— Можливо, ви просто неправильно його зрозуміли. Можливо, він зможе допомогти вам розібратися, що сталося за ці роки… і чому ви опинилися на вулиці так рано вранці.

Її обличчя різко змінилося.

— Він нічого не скаже, — твердо відповіла Яна. — І він це чітко дав зрозуміти. Я не бачу сенсу говорити про нього далі.

Вона почала відвертатися до вікна.

— Вам, мабуть, уже час до інших пацієнток. До побачення, Дмитре Ігоровичу.

— Так… ви праві, — відповів я після короткої паузи. — Відпочивайте.

Вийшовши з палати в мене залишилося стійке відчуття, ніби там залишилося щось дуже цінне і важливе.

Я не знав, що робити далі. Їй справді нікуди йти. Грошей, судячи з усього, небагато. А отже після виписки вона цілком може опинитися просто неба. Забрати її до себе? Навіть сама думка звучала максимально абсурдно. Та чому мене взагалі настільки хвилює її доля? Чому не відпускає дивне відчуття, ніби наше знайомство відбулося задовго до цієї лікарні?

Але, пам’ять вперто мовчала. І це достобіса дратувало.

***

Минуло два дні. Рівно стільки, щоб встигнути переконати себе, що це не моя справа, — і рівно стільки, щоб остаточно зрозуміти: я ніколи собі не пробачу, якщо відпущу її в нікуди.

Яна була готова до виписки. Документи оформлені, показники в нормі, жодних причин затримувати її в лікарні більше не було. Залишилося лише одне питання, яке ніхто не вписує в історію хвороби: куди вона попрямує зараз.

Зайшов до палати востаннє як її лікар. Вона сиділа на ліжку, зібрана, з маленькою сумкою біля ніг — надто маленькою для людини, яка мала б шукати дім і почати життя заново. Розуміння цього різало сильніше, ніж будь-які слова.

— Ну що ж, Яно Володимирівно, — сказав я, переглядаючи папери, хоча знав їх напам’ять. — Виписка вже готова.

— Я здогадалась, дякую, — вона навіть усміхнулася у відповідь. Але її усмішка була короткою, майже автоматично.