4 розділ

Дмитро 

Прекрасно, Дімо… ти сидиш і обіймаєш свою пацієнтку. Дожились.

Її сльози щось надломили в мені, вони були іншими — незвичне плачуче відчайдушне «я вже не можу», що чуєш часто в лікарні, а тихий, крихкий, майже розтоплюючий серце сум. Руки самі потягнулися до неї, щоб притримати, заспокоїти, дати хоч трохи опори. За роки роботи до сліз пацієнтів давно виробився імунітет.

Але цей плач… він різав по живому. Піти не вийшло. Хотілося притиснути її ще ближче, огорнути цими обіймами, щоб вона відчула: навіть якщо світ похитнувся, тут і зараз є за що вхопитися. Вона була така тендітна, як маленький янгол: блакитні очі, які світилися від сліз і тривоги, світле волосся, що розсипалося на подушці, коли я зайшов, і погляд, сповнений питань, розчарувань і страху перед невідомим.

Ми просиділи так хвилин п’ятнадцять, і я відчував, як з кожною секундою її дихання трохи вирівнюється, як поступово стихає її плач, залишаючи по собі лише тиху тремтливу слабкість. Серце трохи стискалося, бо розумів: це ще не кінець її болю, але хоч на мить їй стало легше.

— Яно Володимирівно, вам краще? — голос прозвучав хрипло, трохи здався чужим навіть мені самому, наче після довгого неспокійного сну.

— Т… так, дякую… і вибачте, у вас тепер халат увесь у моїх сльозах… — прошепотіла вона, стискаючи ковдру.

— Не переймайтеся, це лікарня, тут халатів вистачає, — пролунала спроба жарту. І на диво, вона ледве-ледве посміхнулась.

Це була маленька перемога, але чомусь така важлива для мене.

— Я зайду до вас пізніше, а поки відпочивайте. Постарайтеся не нервувати, вам треба берегти себе, — слова давалися складно, а погляд мимоволі відвівся убік, аби не налякати її своїм напором.

— Добре… ще раз дякую вам за підтримку, — у цих словах переплелися вдячність, страх і надія.

— Це мій обов’язок, підтримувати своїх пацієнтів, — сказав я, відходячи до дверей, щоб залишити її у спокої.

Коли двері зачинилися, захотілося зупинився в коридорі і зробити глибокий вдих.

— Дмитре, ти сьогодні в ударі… спочатку обіймаєш пацієнтку, потім прикриваєшся обов’язком. Міг би вигадати щось розумніше, — тихо пробурмотів собі під ніс.

І, відчуваючи залишки її тепла на своїх руках, я попрямував до свого кабінету, намагаючись приборкати бурхливі думки й залишити цей момент близькості у пам’яті.

Яна

Після того як Дмитро Ігорович пішов, у палаті стало занадто тихо. Дихання нарешті вирівнялося, та думки вперто поверталися до тих кількох хвилин, коли він обіймав. Здавалося, таке не могло трапитися, особливо тут, у лікарняних стінах, де все мало бути холодним і відстороненим.

Запах жасмину ніби завис у повітрі, тримався десь під самим носом. У той момент було добре. По-справжньому добре — вперше за останні два дні. Навіть ниючий біль відійшов на задній план, став фоном, до якого, здається, я вже починала звикати.

Ближче до вечора лікар зайшов ще раз. Запитав про самопочуття, уважно вислухав і, почувши, що все відносно стабільно, кивнув і пішов. Мені стало несподівано сумно від того, що він не затримався бодай на хвилину, але одразу ж насварила себе за ці думки: він мій лікар, а не людина, яка має сидіти біля мого ліжка, заспокоювати мене і тримати за руку.

Я знову перевела погляд на живіт і несвідомо поклала на нього долоню.

— Ну, привіт, малюк… — прошепотіла я. — Схоже, я твоя мама. І, здається, нам доведеться далі йти цим життям разом.

Уперше з моменту, як опинилася в лікарні, я вголос визнала і свою вагітність, і те, що зовсім скоро триматиму на руках власну дитину. Було страшно. Я не знала про дітей майже нічого й точно не планувала їх у найближчі роки. Хоча… пройшло п’ять років. Можливо, я була готова стати матір’ю до падіння. Просто поки не памʼятала про це.

Наступні дні тягнулися одноманітно. Дмитро Ігорович заходив зранку, але вже не сам — поряд завжди була медсестра. Звичайний огляд, короткі запитання, стриманий тон. Він більше не залишався зі мною наодинці, і від цього в грудях з’являлася дивна порожнеча.

Наближалася виписка, а разом із нею — страх. Я навіть приблизно не уявляла, що робитиму далі і куди піду. Медсестра сказала, що мене привезли з речами та документами. Забравши їх у приймальному відділенні й з подивом виявила, що грошей там небагато. На перший час, можливо, вистачить, щоб зняти житло. А далі? Звідки брати гроші потім? Чи була в мене робота? Чи, може, я вже пішла в декрет? Я навіть не пам’ятала, чи здійснилася моя дитяча мрія — стати журналісткою. А може, я кинула навчання  і так не стала тією, ким хотіла бути.

Запитань було надто багато, на які ніхто не міг відповісти.

Як думаєте, що буде робити Яна після виписки і куди вона піде? Можливо, дівчина ще раз зателефонує Жені?