3 розділ

Яна

Цього разу прокинутися було простіше. Без різкого світла, без відчуття, ніби мене вирвали з темряви силоміць. Лампи не сліпили — вони були вимкнені. За вікном розливався блідий ранок, сірий і холодний, такий, що не обіцяє нічого доброго, але й не лякає.

Я повільно вдихнула. Видихнула. Мій погляд сам собою опустився вниз — на живіт. Великий. Чужий. Нереальний.

У голові почали складатися уривки спогадів, ніби хтось необережно кидав пазли, не намагаючись скласти з них картину. Лікар. Серйозний голос. Слова про 2026 рік. Про часткову амнезію. Про двадцять вісім тижнів вагітності. Я плакала. Кричала. А далі — туман.

— Так… — прошепотіла я, відчуваючи, як у грудях знову наростає паніка. — Треба заспокоїтися. Просто заспокоїтися.

Я намацала телефон на тумбочці. Руки тремтіли, але номер Жені я набрала майже автоматично — ніби пам’ять усе ж залишила для мене цей єдиний рятівний місток.

Він відповів після п’ятого гудка.

— Що тобі треба? — його голос був різким, холодним. — Ти взагалі годинник бачила? 

Я завмерла, ніби мене вдарили цими словами ще до того, як я встигла щось сказати.

— Жень… — голос зрадницьки затремтів. — Женічка, я в лікарні. Я… я впала. Лікар сказав, що в мене часткова амнезія. Останнє, що я пам’ятаю, — як ми лягали спати. А прокинулася тут… і в мене великий живіт…

Я ковтала сльози, намагаючись говорити рівно, логічно, переконливо — ніби від цього залежало моє життя.

— Яна, ти що, вирішила з мене прикол тягнути? — перебив він. — Я ж тобі чітко сказав: між нами все скінчено.

Я затамувала подих.

— Тобі з першого разу не дійшло? — його голос став ще жорсткішим. — Добре, повторю: я тебе не ко-ха-ю. Дитина мені твоя не по-тріб-на. Мені байдуже, в лікарні ти чи де. Не вигадуй свої тупі історії, щоб повернути мене. Ми більше ніхто один одному. Все. Прощавай. І більше мені не дзвони.

Зв’язок обірвався.

Я дивилася на екран телефону, поки він не згас. Довгі гудки ще лунали в голові, віддаючись порожнечею десь усередині. Між нами… все скінчено?

Я повільно опустила руку, відчуваючи, як всередині щось ламається — тихо, але остаточно. Чому? Через що? Через вагітність? Через цей живіт?

Я поклала долоню на нього, і майже одразу відчула рух — впевнений, живий поштовх зсередини. Я різко відсмикнула руку, ніби мене вжалили.

— Це через тебе… — прошепотіла я, не знаючи, до кого звертаюся: до дитини чи до власної зламаної реальності. — Так?

Сльози знову покотилися по щоках, тихі, без істерики. Я сиділа посеред лікарняної палати, в чужому часі, з чужим тілом і життям, яке, як виявилося, хтось вирішив покинути без жодних пояснень.

І найстрашніше було навіть не те, що Женя пішов.

А те, що я не пам’ятала, коли він це зробив і чому.

***

Я більше не змогла заснути. Просто лежала, втупившись у стелю, рахувала тріщинки й плями, ніби в них могла знайти відповідь, що робити далі.

Я втратила п’ять років. П’ять. Не пам’ятала, як завагітніла. Не пам’ятала, чому і коли Женя мене кинув. І найстрашніше — мені не було куди йти.

У 2021-му я щойно переїхала жити до Жені. Це було логічно: разом дешевше, простіше, тепліше. Ми кохали одне одного — принаймні тоді мені так здавалося. Виходить, тепер я або без дому, або він у мене є, але я про це не знаю.

Подзвонити більше нікому. Близьких подруг у мене ніколи не було. Одногрупниці — так, але якщо мені вже двадцять шість, то навчання давно позаду, а життя кожної з них — окремий світ, у який я не вписуюся.

У голові була каша. Від цього вона боліла ще сильніше — тупо, важко, ніби всередині хтось постійно стискав її руками. Я повністю поринула в думки, поки двері палати тихо не відчинилися.

Я підвела очі — і завмерла. На порозі стояв лікар. Але не той, який учора говорив зі мною про амнезію. Інший. Високий, підтягнутий, темноволосий. Стильна зачіска, акуратно підстрижена борода, карі очі… очі, в яких було так багато всього — спокій, сила, втома і прихований сум. Він виглядав надто серйозним для ранку і надто красивим для лікарні.

Я вже майже відкрила рот, щоб сказати щось абсолютно недоречне, але вчасно згадала, де я і чому.

— Яно Володимирівно, доброго ранку, — сказав він спокійно. — Мене звати Дмитро Ігорович Мельник. Я ваш лікар. Учора, на жаль, не зміг до вас прийти, але до вас повинен був заходити мій колега, Богдан Петрович. Як ви себе почуваєте?

Я дивилася на нього і не знала, з чого почати. Хотілося зірватися, сказати щось зле, саркастичне, виплеснути все одразу. Але його погляд був надто уважним, надто… людяним. І слова застрягли в горлі.

— Так само, як і вчора… — повільно сказала я. — Якщо, звісно, вчора справді було вчора. Болить уся ліва сторона, особливо рука. Голова. Я не пам’ятаю п’ять років свого життя. Я вагітна і нічого про це не знаю. А в іншому — все чудово. Життя просто прекрасне.

Наприкінці я все ж не втрималася. Сарказм вирвався сам — як захисний механізм. Він лише ледь зітхнув і присів на стілець поруч із ліжком, щоб опинитися зі мною на одному рівні.