2 розділ

Яна

Темрява продовжувала поглинати мене, наче загортала у свої холодні, але дивно заспокійливі обійми. Я не відчувала ні болю, ні холоду, ні навіть власного тіла — лише невагомість і тишу. Та згодом у цю тишу почало щось вплітатися. Спершу ледь чутно, ніби крізь товщу води. Голос.

— Доню, тобі пора повертатися. Ще не час… — промовила мама.

Моя мама. Покійна. Я здригнулася й різко відкрила очі. Світло вдарило боляче, різонуло по зіницях, змусивши примружитися. Кілька секунд я просто дихала, намагаючись зрозуміти, де я і що відбувається. Поступово очі почали звикати до яскравості, і перше, що я побачила, змусило серце шалено закалатати.

Живіт.

Мій живіт.

Великий. Округлий. Вагітний.

— Я… вагітна?.. Що?! — крик вирвався сам, неконтрольований, і відлунням ударився об стіни палати.

У ту ж мить двері відчинилися, і до кімнати зайшла медсестра.

— О, наша спляча красуня прокинулася. Доброго ранку… чи то вже добрий день, Яно Володимирівно, — усміхнулася вона надто спокійно, як для мого світу, що щойно розсипався.

— Я… я… — слова застрягли в горлі. Я могла лише дивитися на неї, ніби вона мала дати відповідь на всі мої запитання.

— Як ви себе почуваєте? Пам’ятаєте, що сталося? — обережно запитала медсестра.

Я прислухалася до себе. До власного тіла, яке раптом стало чужим. Перевела погляд на ліву руку — вона була зафіксована шиною. Тепер я відчула біль: глухий, ниючий, розлитий по всій лівій стороні. Передпліччя пекло, голова розколювалася, ніби її стискали лещата.

— Болить ліва сторона… особливо рука і голова, — повільно сказала я. — Пам’ятаю, що засинала вдома зі своїм хлопцем. А прокинулася тут… і з животом. Це жарт, так? Перше квітня просто перенесли?

Я намагалася усміхнутися, але голос тремтів.

Медсестра на мить завмерла. В її погляді промайнула тінь здивування.

— Почекайте кілька хвилин, будь ласка. Я зателефоную вашому лікарю, — сказала вона вже значно серйозніше. — А ви лягайте й відпочивайте.

Вона вийшла, залишивши мене наодинці з тишею й панікою.

Я все ще не могла збагнути, як за одну ніч опинилася в лікарні. І звідки взявся цей живіт. Обережно, майже боячись, я поклала на нього долоню. І відчула поштовх. Чіткий. Сильний. Живий. Подих перехопило.

Двері знову відчинилися. Цього разу до палати зайшов чоловік у білому халаті. Невисокий, зосереджений, із втомленими очима, але добрими очима.

— Яно Володимирівно, добрий день. Мене звати Богдан Петрович. Я нейрохірург, який оглядав вас, коли вас привезли до лікарні, — почав він спокійно. — Ви впали, після чого вам викликали швидку. У вас сильний забій голови, але, на щастя, структурних ушкоджень і крововиливів немає. Скажіть, будь ласка, що останнє ви пам’ятаєте?

— Ви серйозно? — голос зірвався. — Я щойно все розповіла медсестрі. Я лягала спати вдома зі своїм хлопцем Женею. А тепер я тут, з животом, у якому щось… б’ється. Як я могла завагітніти і отримати такий живіт за одну ніч?!

Лікар уважно дивився на мене.

— Скажіть, будь ласка, який зараз рік?

— У сенсі який? — я нервово засміялася. — 2021-й. Жовтень.

У палаті повисла важка тиша.

— Яно Володимирівно, прошу вас не хвилюватися, — голос лікаря був рівний, майже заспокійливий. — Зараз січень 2026 року. Ви вагітні, у вас двадцять восьмий тиждень. Вам двадцять шість років.

Я кілька секунд просто дивилася на нього, не моргаючи.

— Ви… жартуєте, — прошепотіла я. — Це якийсь дивний тест? Соціальний експеримент?

— Через травму голови у вас, імовірно, часткова амнезія, — продовжив він. — І, схоже, вона охоплює кілька років вашого життя.

Слова не доходили. Вони билися об щось усередині, не знаходячи опори. П’ять років. П’ять років — порожнеча.

— Ні, — я похитала головою. — Ні-ні-ні… — повторювала я, все швидше, ніби це могло щось змінити.

Дихання збилося. Повітря стало замало. Я хапала його ротом, але легені відмовлялися наповнюватися.

— Ви помиляєтесь… — голос зірвався. — Я не могла… я б пам’ятала. Я не могла завагітніти і просто… забути це!

Я різко сіла в ліжку, біль у руці й голові пронизав тіло, але я майже не відчула його.

— Де мій хлопець?! — вигукнула я. — Де Женя?! Якщо минуло п’ять років, то де він?!

Я почала тремтіти. Пальці зводило судомами, серце билося так швидко, що здавалося — зараз вирветься з грудей.

— Яно Володимирівно, заспокойтесь, будь ласка, — лікар зробив крок уперед.

— Не підходьте! — закричала я, відсахнувшись і притискаючи до себе живіт, ніби він був єдиним реальним доказом того, що я ще існую.

Сльози полилися раптово, неконтрольовано. Я задихалася від них, від страху, від відчуття, що в мене вкрали життя — цілих п’ять років, які більше ніколи не повернуться.

— Ви не маєте права… — крізь ридання виривалося з мене. — Ви не маєте права казати мені, що я… що я мама! Я не готова! Я нічого не пам’ятаю! Я не знаю, хто я тепер!