1 розділ

Дмитро

Ранок понеділка завжди починався однаково: будильник, що виводив із себе, холодний душ, щоб хоч трохи прокинутись, і чорна кава з великою кількістю цукру. Якби зараз мене побачила бабуся, вона б обов’язково дорікнула: «До сорока років буде тобі діабет!» І жодні мої пояснення про те, що цукор у каві не призводить одразу до хвороби, її не хвилювали б. Але саме ця солодка гіркота рятувала мене в світі, який зранку здавався дивно бентежним, особливо коли треба йти на чергування до лікарні.

Я дуже люблю свою роботу: ці усмішки породіль, коли вони вперше бачать своє немовля; щастя татусів, які з нетерпінням чекають на свою дитину. Але серед усіх плюсів є й мінуси, і найбільший — обрати професію лікаря в Україні. Півжиття навчання, нескінченні чергування, а зарплата… копійки. Мене трохи рятує, що я проводжу консультації онлайн для приватної клініки. І ще те, що в 32 роки я став завідувачем пологового відділення обласної багатопрофільної лікарні — однієї з найкращих у місті. Тому я не скаржусь, але вставати о шостій ранку навіть після стількох років — справжня каторга. Як же хочеться іноді просто поспати до десятої!

Зібравшись, я ще декілька хвилин затримався за кухонним столом із термосом кави, дивлячись на порожню вулицю за вікном. Трамвай глухо дзеленчав удалині, а холодне повітря ранку різало щоки. Дорога до лікарні завжди була мов ритуал: включаєшся у режим, продумуєш день, приміряєш на себе всі можливі сценарії змін, які можуть трапитись. Сьогодні, як і кожного понеділка, думки розбігалися між улюбленими пацієнтками та нескінченними паперами, що чекали у відділенні.

Нарешті я приїхав на роботу, переодягнувся, прийняв зміну. Хтось скаже, що завідувачі не мають чергувати — вони ж «шишки». Але я вважаю інакше: поки працюю так само, як мої підлеглі, я залишаюсь лікарем, а не паперовим адміністратором.

Зміна йшла тихо, майже спокійно, аж поки о другій ночі тишу не розірвав гуркіт каталки. Привезли вагітну, 35-й тиждень, профузна кровотеча. Обличчя бліде, ниткоподібний пульс, тахікардія. Матка напружена, «кам’яна». Часу на роздуми не було.

— Третя операційна, бігом! Викликайте реанімаційну бригаду, підключайте моніторинг і КТГ негайно! — мої команди лунали чітко й швидко, відсікаючи будь-яку паніку.

За кілька хвилин у залі залишилися лише писк моніторів і шурхіт стерильних рукавичок.

Через 10-15 хвилин операційну прорізав впевнений, хоч і слабкий крик.

— Є хлопчик! Апгар — шість. Недоношений, забираємо в кювез, — повідомив неонатолог, беручи дитину на себе. Я дозволив собі короткий видих, але руки продовжували роботу. — Тепер рятуємо матір. Гемостаз, контроль крововтрати, тиск під контролем.

Цієї ночі ми виграли двічі: матір і дитину. Малюк народився раніше терміну, але з жагою до життя, яку я бачив багато разів за роки роботи. Зараз він у кювезі під наглядом неонатологів, а його мати нарешті спить спокійним, безпечним сном.

Я теж провалився в сон із єдиною думкою — дотягнути до 7:30, передати зміну і нарешті поїхати додому відпочивати. Але в медицині діє закон підлості: що ближче до виходу, то гучніша сирена.

О 5 тишу кабінету розірвав стукіт у двері. На порозі стояла старша медсестра приймального відділення Галина Василівна — погляд тривожний, голос напружений. Швидка привезла «сюрприз»: вагітну, без свідомості, з переломом лівої руки та множинними забоями.

— Наче ніхто не бажав легкого чергування, а здається, що вся сім’я до п’ятого коліна таки побажала мені «легкої зміни», — іронічно подумав я. Тіло налилося свинцем, очі пекли від недосипу, але адреналін уже почав виділятися.

Я спустився в приймальне, на ходу струшуючи залишки сну. Світло ламп здавалося надто яскравим, а звуки — надто гучними.

— Що тут у нас? — запитав я у фельдшера, який саме закочував каталку.

— Олексієнко Яна Володимирівна, двадцять шість років, вагітність двадцять вісім тижнів. Перехожі знайшли на тротуарі — мабуть, підсковзнулась і впала. Попередньо закритий перелом лівого передпліччя, гематоми на голові та боці. Свідомості немає. Тиск низький, пульс ниткоподібний. Серцебиття плоду стабільне. При собі речі, паспорт та обмінна карта.

Я поглянув на жінку. В її обличчі було щось болісно знайоме — якась риса чи поворот голови змусили мене на мить заціпеніти. Де я міг її бачити? Пам’ять підкидала порожні кадри, лише додаючи тривоги цьому ранку.

— Прийнято, — сказав я, уже переходячи в робочий ритм. — Спершу стабілізуємо: інфузія, контроль тиску й пульсу, — сказав я. — Забір крові: загальний, біохімія, група та резус. Акушерський огляд і швидкий УЗД-контроль плоду. Далі — огляд травматолога й нейрохірурга, визначимо обсяг обстежень і після всіх маніпуляцій у відділення.

Ми перекладали її обережно, синхронно, без зайвих рухів. Я провів гінекологічний огляд — без гострої патології. Оксана Вікторівна вже готувала апарат: нанесла гель, приклала датчик до живота. Я стояв поруч, переводячи погляд з екрана УЗД на монітор життєвих показників матері.

На екрані з’явився плід. Ритмічні спалахи серцебиття заспокоювали краще за будь-які слова.

— Серцебиття стабільне, — сказала пані Оксана. — Ознак гострої гіпоксії плоду не бачу.

— Добре, — кивнув я. — Фіксуємо ліве передпліччя, продовжуємо інфузію. Запрошуйте травматолога і нейрохірурга.

Травматолог почав із руки: обережно пальпував, звіряв реакції, оглянув забої.