Пролог

Я сиділа на холодній лавці, вдивляючись у засніжене озеро. Біла гладь здавалася надто спокійною, майже байдужою — ніби світ навмисно насміхався з мого хаосу. Я обіймала вже немаленький живіт, інстинктивно, так, ніби могла захистити нас обох від усього, що щойно зруйнувало моє життя.

У голові крутилися одні й ті самі запитання: що робити? куди йти? що буде далі? Відповідей не було. Ще вчора я сміялася, перебирала маленькі бодіки, складала ковдрочки в дитячій кімнаті й уявляла, як зовсім скоро ми з Женею вперше візьмемо на руки нашу донечку. А сьогодні… сьогодні моє життя перетворилося на пекло.

Він сказав це так легко, майже недбало. Сказав, що ми більше йому не потрібні. Що він знайшов іншу — кращу, красивішу, стрункішу. Що наші стосунки були помилкою.

Помилкою.

Я прокручувала це слово знову й знову, але воно все одно різало, мов скло. Як можна назвати помилкою 5 років разом? Наші спільні ранки, плани, мрії? А головне — нашу дитину? Як?

Сльози котилися самі, обпалювали щоки, але я вперто не дозволяла собі голосно плакати.

— Так, годі себе жаліти, — прошепотіла я, ковтаючи клубок у горлі. — Він не вартий жодної твоєї сльози.

Ніби у відповідь, донечка раптово сильно штовхнула мене під ребро. Я мимоволі усміхнулася крізь сльози й поклала долоню на живіт.

— Доню, бачу, ти теж мене підтримуєш, — тихо сказала я. — Значить, ми впораємося. Обов’язково впораємося.

Я підвелася з лавки, відчуваючи, як тягне спину й як холод пробирається крізь пальто. Треба було діяти. Знайти нічліг, зняти хоча б готельний номер на декілька днів, а далі — якусь бюджетну квартиру.

Я пішла в бік метро, повільно, майже механічно, рахуючи кроки, щоб не розсипатися остаточно. У кишені — лише телефон і майже порожній гаманець, у голові — його голос, холодний і чужий, зовсім не той, до якого я звикла.

Женя завжди був «надійним». Так принаймні здавалося. Він умів говорити правильно, заспокоювати, обіцяти. Саме він колись переконував мене, що все буде добре, що дитина — це щастя, що ми впораємося з будь-якими труднощами разом. Саме він тримав мене за руку на першому УЗД і посміхався так щиро, що я жодної секунди не сумнівалася в нас.

А сьогодні той самий Женя дивився крізь мене. Казав, що «так вийшло», що «почуття зникли», що він не готовий «тягнути відповідальність». І між цими сухими словами легко вмістилися інша жінка й наше з донечкою життя, яке він викреслив одним реченням.

Я не одразу зрозуміла, що під ногами — суцільний лід, присипаний тонким шаром снігу. Черевик зрадницьки поїхав убік, я спробувала втримати рівновагу, інстинктивно прикривши живіт руками. Та тіло вже не слухалося. Нога підвернулася, я ковзнула, різко втратила опору й важко впала на бік, відчувши гострий, пронизливий біль.

Подих вибило з грудей. Світ перед очима поплив, звуки ніби приглушилися, стали далекими. Останнє, що я встигла подумати, — тільки б із донечкою все було добре.

А потім настала темрява.

Любі читачі, щиро вітаю вас у своїй першій книзі.
Я дуже рада, що ви тут, і сподіваюся, ця історія знайде відгук у вашому серці. Попереду — багато подій, емоцій і несподіваних поворотів.

Оновлення плануються двічі на тиждень, але одразу великими розділами, щоб вам було зручно читати й занурюватися в сюжет. Книга буде безкоштовна. Читайте, переживайте разом з героями й діліться враженнями в коментарях— для мене це надзвичайно цінно.