РОЗДІЛ 5. Шлях у невідомість

Після двох довгих днів мене нарешті збиралися перевезти до Імперії. Попри те, що увесь цей час я очікувала на рішення Імператора в ув’язненні, я була навіть рада покинути свій старий «дім».

Це очікування видалося нестерпнішим за всі роки мого життя в цьому палаці. Мене поселили в одній з уцілілих кімнат для прислуги, оскільки моя була майже повністю зруйнована. Цілодобово біля моїх дверей чатували двоє вартових. Звісно ж, нікуди виходити й вештатися як заманеться мені не дозволяли.

На превеликий подив, за весь цей час мене жодного разу не допитували. Ба більше, ні Імператор, ні навіть будь-хто інший з високопосадовців Імперії, що облаштувалися в палаці, жодного разу мене не навідали. Не те щоб я хотіла, аби вони приходили. Ні. Просто дивно це все. Мабуть, вони вже мають усю потрібну їм інформацію і без мене. Або ж думають, що я нічого не знаю. 

Запах диму та крові досі стояв у коридорах палацу, хоча більшість вікон було розбито або відчинено навстіж. У стінах, які колись зберігали в собі життєрадісні голоси людей, тепер була надійно запечатана мертва тиша, яку порушував лише глухий стукіт чобіт імперських завойовників.

Вони тільки й робили, що патрулювали коридори або прибирали наслідки бійні, яку вони тут влаштували: уламки знищених меблів, вибиті шибки, пошкоджені витвори мистецтва, а також тіла людей, які колись жили чи працювали тут.

Усе в цьому місці кричало про те, що сюди прийшла смерть і не збиралася так просто його полишати.

Тож, коли мене вивели з палацу, я лише полегшено зітхнула, можливо, востаннє окинувши поглядом його високі засніжені шпилі.

На площі перед палацом на мене вже чекала карета. Вона була схожа на одну з верданських — виготовлена з горіхової деревини теплого відтінку, прикрашена фігурним різьбленням у формі квітів і листя, обрамлена кованими елементами зі світлої сталі та вищою посадкою, ніж у звичайних купецьких каретах.

Однак кілька деталей вирізняли її серед тих, якими користувалися вельможі. Вузькі вікна ховалися за товстими прутами решітки, на дверях виднівся надійний засув, який можна було відчинити лише ззовні, а позаду майорів імперський прапор, що позначав, кому вона тепер належала.

Це була карета не для знаті, а для полонянки.

Всередині панувала важка напівтемрява. Я вже збиралася відсунути штору, та один з охоронців мене спинив:

— Не можна.

Я видихнула й сіла на одну з двох лавок, розташованих уздовж стін. Попри убогий, простий інтер’єр, у якому не було навіть лампи, вони, на диво, були оббиті м’якою дорогою тканиною.

Двері за мною зачинилися, ззовні клацнув засув, і ми вирушили в дорогу. У невідомість.

Певний час я їхала в майже повній темряві й чула лише скрип коліс та цокіт копит, що гучно відбивали ритм на кам’яній бруківці. Проте згодом до цього монотонного звуку приєдналися й голоси людей. Я не втрималася й обережно відсунула штору.

Ми приєдналися до довжелезної колони, початку й кінця якої навіть не було видно.

Поруч із моєю каретою їхали вартові. Спершу я напружилася, на мить злякавшись, що вони помітять, як я порушила наказ. Та, на диво, ті навіть не дивилися в мій бік, захоплено обговорюючи щось між собою.

"Хмм, щось важливе?"

Я обережно підсунулася якомога ближче до вікна.

— Вона що, справді вбила свого короля? — запитав солдат із майже юнацьким голосом.

— Бачив наших, коли вони виносили тіла з тронної зали? Чорні, як вугілля. Ставлю річну платню на те, що й з королем вона зробила те саме, — відповів другий, старший, із хрипкуватою ноткою в голосі.

Молодший ледь не підстрибнув у сідлі й здивовано вигукнув:

— Йой, Ви, як завжди, проникливі, пане! На ньому ж місця живого не було!

— Тихіше ти! — обірвав його старший.

Солдат прикрив рота рукою, почервонівши, і вже тихіше запитав:

— Думаєте, тому Його Величність її помилував?

— Сам не знаю. Може, та дівка наслала на нього якісь відьомські чари…

Вершники трохи віддалилися, і решту розмови поглинув гамір колони.

Очевидно, чутки про мою зраду дійшли навіть сюди. Звісно, офіційно їх ніхто не підтверджував, та все ж не так складно було скласти два плюс два й зрозуміти, як помер король і хто володів магією вогню.

І все ж, за ці дні, що я провела в ув’язненні у триклятому палаці, у мене було достатньо часу, аби все зважити. Спершу мене ще хвилювало, хто і що про мене подумає, але чим глибше я в це занурювалась, тим менш важливим це ставало. 

Я втомилася ховатися від власних вчинків і від самої себе. Зрештою, до мене прийшло усвідомлення, що не варто ні про що шкодувати. Навіть якби мені випала нагода все змінити, переконана, що вчинила б так само. Адже він на це заслужив.

Тож нехай ненавидять мене, бояться чи зневажають — я не збиралася ані заперечувати цього, ані просити вибачення. Тим паче перед моїми поневолювачами.

Я опустила погляд на свої руки, закуті в кайдани, і на мить мені здалося, ніби вони існують лише для того, щоб нагадувати, ким я є.

Рукави, які я постійно намагалася просунути між металом і шкірою, знову задерлися, оголюючи почервонілу плоть. Чистий відініт обпікав зап’ястя майже до пухирів, і я мимоволі здригалася від кожного найменшого дотику.

Та це ще не було найгіршим. Бо те, що ці кляті руни робили з моєю магією всередині, боліло значно сильніше: вони не просто стримували мій вогонь — вони зупиняли його потік повністю, залишаючи по собі виснажливу порожнечу.

Я відчувала вогонь із того самого дня, коли мені виповнилося шість, і він уперше спалахнув у моїх долонях. Пам’ятаю, як мама тоді кинулася до мене, міцно обійняла й заспокійливо прошепотіла:

"Все гаразд, дитино. Все гаразд. Це твій дар, не бійся його."

Спочатку я справді боялася. Полум’я спалахувало у найнесподіваніші моменти, спалюючи все довкола. Протягом перших років у палаці мені навіть доводилося носити рукавиці, зі вплетеними нитками відініту. Звісно, це завдавало болю, проте вони стримували магію, не дозволяючи їй вириватися назовні. А самого металу було замало, щоб справді зашкодити мені.